• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Повідомлення
• РУБРИКА «ПРИЛУКИ У ПОЕТИЧНИХ РЯДКАХ ПОЕТІВ-ЗЕМЛЯКІВ»

ЛЮДМИЛА БАРАНОВА

ЛЮДМИЛА БАРАНОВА народилася на Чернігівщині у 1948 році у родині службовців. Отримала середню спеціальну освіту. За фахом – вишивальниця художніх виробів. Жінка, яка любов до рідного міста перенесла у щирі поетичні рядки.

ЗНАЙОМИМО ПОЦІНОВУВАЧІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ІЗ ВІРШЕМ ТАЛАНОВИТОЇ ПРИЛУЦЬКОЇ ПОЕТЕСИ – ОЛЕСІ БІЛОЦВІТ

Олеся Білоцвіт народилася 26 лютого 1980 року у м. Прилуки у родині письменників Ніни та Миколи Ткаченків. Творча атмосфера у рідному домі вплинула на дівчинку. Віршувати вона почала ще у дитинстві. Поезія супроводжувала її під час навчання у школі та університеті, надихала на постійні творчі досягнення та успіхи.
Пані Олеся закінчила природничий факультет Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Була відзначена на міжнародному літературному конкурсі «Гранослов». Видала збірки віршів «Скрипка Часу», «Стихія Сонця», «Передчуття наближень», «За силуетом слова».
Член Національної спілки письменників України. Працювала педагогом у Прилуках – у рідній школі № 6. Нині мешкає у Австралії. У Олесі підростають двоє синів. Свої думки вона вкладає у поезії, які пронизані щирими почуттями, мають неповторну літературну манеру та чітко визначений авторський стиль. Розлука із Батьківщиною для неї – це випробування на честь, вірність і любов. Рідне місто і квітуча українська земля слугують для поетеси невичерпними джерелами натхнення.

ЛІЛІЯ БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО

ЛІЛІЯ БОНДАРЕВИЧ-ЧЕРНЕНКО - українська письменниця, журналіст, пише білоруською, українською та російською мовами. Член Національної спілки письменників України та Національноїї спілки письменників Білорусії.

Народилася 19 червня в родині вчителів в Білорусі, на Ошмянщині (Гродненська область)..
Закінчила філологічний факультет Гродненського університету імені Янки Купали.
Працювала завідувачем районного відділу культури.
20 років викладала естетику та зарубіжну літературу в Прилуцькій виховно-трудовій колонії для неповнолітніх, російську мову в гімназії.
На місцевому незалежному телебаченні «Ефір-TV» вела авторську програму «Провінційні діалоги».
В її творчому доробку – документально-художня книга «Зона грає блюз». Видала в Україні книги: «Красавік кохання» , «Торішній дощ», «Жінка, яка дещо знає», «Відьма з майбутнього», «На берегах любові», «Від берегів Десни до Сожу», «Ми всі – подорожні», «Матушка Віра», «Густинські етюди», «Медитації», «Ігуменя», «Тепла церква Стрітеня Господня», «Прощена неділя», "Фрески", "Янгол на порозі", "За годину до раю". Половина з них – двомовні, тобто – написані білоруською та перекладені українською Сергієм і Тетяною Дзюбами.
Лауреат міжнародних премій ім. Миколи Гоголя, Григорія Сковороди, Пантелеймона Куліша, Михайла Коцюбинського, Василя Стуса (Україна), св. Кирила Туровського (Білорусь); лауреат всеукраїнського конкурсу газети «Книжник-ревю» за кращу рецензію. Неодноразовий переможець обласного конкурсу «Краща книга року». Нагороджена міжнародною медаллю Івана Мазепи та міжнародною медаллю Олександра Довженка..

«У її прозі - сюжети й типажі із сьогоднішнього дня, гострі етичні конфлікти. Вона надарована проникливим художнім баченням реальності, що збагатить її уважного читача розумінням особливості нашого «поточного моменту».
Михайло Слабошпицький, український прозаїк, критик,
літературознавець, публіцист, громадський діяч, член НСПУ

«Феномен творчої постаті Л. Бондаревич-Черненко демонструє поєднання двох начал: журналістської спостережливості й поетичного світосприйняття. Мисткиня не просто фіксує події у своїх творах, а й насичує їх тонким психологізмом, емоційністю, чуттєвою образністю.
Виокремити суттєве із потоку інформації, збудувати оповідь так, щоб, на перший погляд, звичайна життєва історія стала захопливою й небанальною, а головне не залишила байдужим читача – ось мета письменниці, і вона її майстерно досягає.»
Олена Сидоріна,
кандидат мистецтвознавства,
викладач-методист Прилуцького
гуманітарно-педагогічного коледжу імені І. Я. Франка

ЕТЮД ПРО МІСТО

Не на всіх мапах знайдеш Прилуки, зате вони є в серці кожного прилучанина. Твоє місто завжди різне, завжди неочікуване. Воно знайоме з дитинства, воно проблемне і спокійне, святкове і буденне, нарядне в сукні з першого снігу… Воно несе на собі всі ознаки нашого часу, всі його печальні й радісні відмітини.
Є своєрідна краса і тиха щемлива ніжність в наших каштанах, в геранях і кактусах, якими заставлені підвіконня.
Місто – воно не саме по собі, всі ми розчинені в ньому, переплетені бідами та радощами, живемо однією надією, плачемо над однією бідою.
Твоє місто жартує і сміється, розчаровується, згадує, мріє, сподівається, співає… Кожен з нас займає в ньому своє особливе місце. Місто дихає, працює, живе. І це – твоє місто. Тобі в ньому жити, чекати внуків, старітися…
І пливемо ми на човні долі до берегів незнаного, хоч горизонт завішений туманом… Пливемо, ховаючи свою тривогу за завтрашній день, за наших дітей та внуків… Добре, що маємо маленькі бухти, в яких можна зупинитися, погрітися біля багаття, обсушитися, передихнути й заспокоїтися на якийсь час... (Наші близькі, наші друзі, наша невичерпна любов до міста, в якому живемо, і є ті самі наші бухти…)
І тане у вересневому скляному повітрі чистий недільний дзвін Стрітенського собору, і утікає в твоє серце… Це голос міста. Міста, яке чекає, що ти зробиш для нього щось гарне і жити в ньому нам всім стане спокійніше і краще…
Лілія Черненко

ПІСНЯ ПРО МІСТО
сл. Л.Черненко муз. В.Копасової

Україна – як ненька одна,
Наше місто найкраще у світі,
Шле нам Нестор свої письмена
В сьогодення через століття.
Місто наше – святий заповіт,
І козацької слави політ.

Наше місто – намисто пісень,
Місто творчих і сонячних злетів,
І колиска славетних імен
музикантів, акторів, поетів.
Місто наше – це наше життя,
До джерел, до криниць вороття.

Пливемо ми щасливі в чумацькім човні,
Може Удаєм тихим, а може у сні,
Квітка-папороть знов розквітає,
Барв мистецьких веселка злітає.
Дякую, місто Прилуки, за сонце і день,
За любов і за музику наших пісень,
Дякую, місто Прилуки, ми – діти твої,
Всім тут вистачить крил для весни.

Наше місто – це танець і спів,
Наші мрії, натхненні світанки,
Малюків наших радісний сміх
І красиві жінки-прилучанки.
Місто наше – це рідний поріг,
Нам на долю святий оберіг.

ЗНАЙОМИМО ПОЦІНОВУВАЧІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ІЗ ВІРШЕМ ЛАУРЕАТКИ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ ЛЮБОВІ ЗАБАШТИ «КВІТ ПАПОРОТІ» - ВАЛЕНТИНИ ГРИБЕНКО.

Валентина Грибенко народилася 9 червня 1962 року на Полтавщині в селі Воронинці Оржицького району. Закінчила Гадяцьке культурно-освітнє училище, Київський університет культури і мистецтв.
Проживає в місті Прилуках Чернігівської області. Працювала в районній та дитячій бібліотеках. Була керівником літературної студії «Дивосвіт» у Центрі творчості дітей та юнацтва. Очолювала з 1998 по 1999 рік літературне об’єднання «Сонячні кларнети». Тривалий час була головою міського осередку «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка. Нагороджена знаком «Відмінник освіти України».
Авторка поетичних збірок «Голос волошки»(2006), «Добрим людям»(2008), «Золоті дні»(2012), «Дзвони любові»(2016) та збірок віршів для дітей «Моя книжечка» та «Розумне сонечко» (2013).
Вірші були надруковані в періодичній пресі, поетичних збірках «Первоцвіт», «Синівська молитва», «Пастухи квітів», літературних альманахах «Серце Європи» (2017), «З Україною в серці»(2018), «Моя Батьківщина»(2019), «Натхнення»(2019) та хрестоматії «Література рідного краю. Чернігівщина»(2021). Багато віршів Валентини Грибенко покладено на музику українськими композиторами.
Вірші В.І. Грибенко звучать на обласному та Національному радіо, ютуб-каналі «Поезія Валентини Грибенко», друкуються на сторінці Фейсбук. Лавреатка премії Любові Забашти, переможниця літературного фестивалю «Поетичний рушник».

НІНА ЗАБОЛОТНА

ГАННА ІГНАТЕНКО

ЗНАЙОМИМО ПОЦІНОВУВАЧІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ІЗ ТАЛАНОВИТОЮ ПРИЛУЦЬКОЮ ПОЕТЕСОЮ – СВІТЛАНОЮ КОРОБОВОЮ

Світлана Коробова народилась 3 жовтня 1962 року у м. Прилуки. Закінчила Ніжинський державний педагогічний інститут ім. М. Гоголя. Працювала вчителем російської і зарубіжної літератури у гімназії №1 м. Прилуки.
Друкувалася у колективних збірках:
«Скіфія 2016», «Осенние стихи», «Стихотворный светоч», а також альманасі «Мандрівні вірші», який було видано у межах проекту «Мандрівний поетичний бібліопростір А+», який реалізується Чернігівською обласною універсальною науковою бібліотекою ім. В. Г. Короленка за підтримки Українського культурного фонду у рамках програми «НОРД: навчання, обміни, резиденції, дебюти».
Перша збірка вийшла друком у 2009 році.
Світлана Коробова має 15 поетичних збірок. З них 5 – для дітей.
Пані Світлана випромінює оптимізм, позитив, світлу енергію. Її вірші несуть добре і справедливе у наш прагматичний і неоднозначний світ.

КУДРЯШОВ ЮРІЙ ВІКТОРОВИЧ

КУДРЯШОВ ЮРІЙ ВІКТОРОВИЧ - завідуючий бібліотекою Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова), справжній патріот, прилучанин, який все свідоме життя присвятив вивченню історії рідного краю!

МІСТО МОЄ
Сьогодні багато пишуть про Венецію, Париж, Афіни, Рим. Це дійсно визначні і цікаві міста. Але мене більше цікавить історія України і рідного міста Прилуки , в якому я народився і живу. Коріння його історії у далекому минулому. Коли виникли Прилуки точно невідомо, але вперше за них згадується в «Поученії» Володимира Мономаха в 1085 році. Місто було фортецею, що захищала східні кордони Київської Русі від набігів кочівників. Свою назву воно отримало, напевно, тому, виникло біля широкої біля широкої заливної луки (заплавина а бо вигін річки) – місто при луках.
Я пишаюся, що моє древнє місто брало участь у всіх визначних подіях історії України. І хотілося б бути свідком тих подій2. Але це неможливо, бо всьому свій час. Тому я заплющую очі і в уяві проносяться і всі події, які пролітали над Прилуками.
1085-1086 роки, молодий переяславський князь Володимир Мономах збирає дружину, виступає в похід, і я бачу, як по бурій, витоптаній тисячами копит дорозі рухається вона. Дружинники познімали кольчуги і зброю, щоб не втомлювати себе і коней зайвою вагою, склали на вози і відправили поперед себе. І кружляє над шляхом та навколишніми степами і лісами говір, сміх, кінське іржання…
Коли військо підходило до Прилук, до Мономаха примчав вершник з обозу.
- Орда перетнула шлях. Ще трохи – і половці розіб’ють обоз, військо залишиться без зброї. Що робити, княже?
- Наказую завертати до міста!
Аж задудоніли під колесами дошки підйомного мосту, заспішили дружинники, ламаючи ряди, галопом поскакали до міста, неспокійно, поглядаючи на обрій, де завиднілися половецькі вершники. Із скрипом зачинилися дубові ворота. А на другий день половці були розбиті.
Знову крізь темінь століть поринаю у ті часи. Та що я бачу! Горять міста Прилуки, Пересочень, Переволока, димлять села. Шляхами похмуро ідуть юрми полонених, а навколо них крутяться на низеньких волохатих конях косоокі половці у ватяних халатах. Це у 1092 році вони руйнують Прилуки. Нічого не скажеш, сповна помстилися за поразку 1085 року.
Та Прилуки не вмерли! Втікачі повернулися на згарище, відбудували міста та укріплення. І знову зажило місто спокійним розміреним життям. Та це тривало недовго. У 1239 році його спокій було порушено іржанням та тупотом коней, рипом кибиток, галасом людей. Це частина орди Батия стала табором під містом. На другий день татари пішли на приступ. Я уявляю, як вони, захлинаючись криком, дерлись по хистких драбинах на стіни, падали вниз, пронизані стрілами, обварені окропом, збиті ударом сокир і мечів, але на їхнє місце ставали інші, тіснили дружинників… І ось стіни вже в руках ворогів, а через деякий час задиміло і все місто. Крім цього, монголи знищили міста Біла Вежа і Край Город, які більше не відродилися. Але Прилуки і цього разу встали з попелу, ними заволодів литовський князь Ольгерд.
На багатостраждальну Україну горохом сипнула орда кримського хана Менглі-Гірея. Це був 1482 рік. Горіли міста, села, тисячні юрми ясиру потягнулися на південь. Підійшовши до Прилук, татари винищили усе живе навкруги міста, а потім кинулись на штурм. Вони зламали опір прилучан і спалили місто. Після цієї жахливої події Прилуки прийшли в повне запустіння: рів заріз травою, вал осів.
Після Люблінської унії, коли частина українських земель перейшла під владу Польщі, її уряд подарував пану Байбузі посульські і поудайські землі. Та володів він ними лише чотири роки, бо їх у нього відібрав князь Олександр Вишневецький..
Настало бунтівне і неспокійне XVII століття. Повстання Марка Жмайла, Тараса Трясила, Сулими, Павлюка, Остряниці. У грудні 1648 року Хмельницький починає розсилати із Запоріжжя заклики до повстання. Але на Прилуччині люди не мали змоги виступити. Цьому заважала присутність шеститисячного і застережні заходи, прийняті Яремою Вишневецьким . У травні цього року військо почало виходити з міста. Селяни, які їхали на базар, звернувши з шляху і знявши шапки, зі злістю і страхом дивилися на хоругви, котрі, здіймаючи куряву проїздили мимо. Попереду їхала відсвічуючи латами, драгунська хоругва на підбористих буланих конях. Вона змінювалась іншою, а потім ще, ще…текло по дорозі військо: кіннота, піхота, на литих чавунних колесах котились начищені гармати, рипів обоз. Кінні офіцери галопом скакали до своїх частин, деякі з’їжджалися в гурт, розмовляли. У повітрі стояв шум, який супроводжував пересування великого війська. І, нарешті, остання драгунська хоругва на вороних і каракових конях, риссю наздоганяючи обоз, зникла в діброві. Частина пішла на з’єднання з головними силами Вишневецького, щоб вирушити проти повстанців і люди піднялись. Весняною повінню розлилося повстання і я ніби на власні очі бачу, як селяни, озброєні косами, вилами, ціпами, а то і просто кілками, громлять маєтки Вишневецьких. А на поміч їм уже йде Максим Кривоніс, посланий на лівобережжя Хмельницьким. За допомогою його загону була звільнена від поляків Прилуччина.
А ось і Хмельницький підписує універсал про заснування прилуцького полку у цьому ж році. І першим його полковником стає Іван Мельниченко, який поклав і свою голову у боях десь під Берестечком чи Львовом.
Зараз я зі смутком розповім про ганебний вчинок, який у 1687 році ліг першою чорною плямою на хоругву прилуцького полку. Після невдалого походу тар, гетьманування Самойловича звинуватили у зраді і позбавили гетьманування, потім заслали до Сибіру. Козаки недолюблювали гетьмана, і при цій звістці прилуцький полк, що стояв на річці Сурі, збунтувався та звинуватив старого полковника Лазаря Горленка, у вірності гетьману. Козаки кинули його живим у вогонь. Так і хочеться крикнути у розпачі: «Що ж ви робите, земляки мої нерозумні? На кого руку підняли?» Та не почують вони крізь віки. В історії прилуцького полку, слава Богу, таких ганебних вчинків було набагато менше, ніж тих, якими можна пишатися.
Одним з таких була і облога турецької фортеці Азова, яка надовго затяглася, і козаки одного ранку самовільно кинулись на її штурм. Я уявляю, що вони під жорстоким вогнем добігли до мурів. Над лавиною козаків пронісся, кріпнучи, коливаючись рев, і затих. Досягли рову, скотились у нього, і полізли на стіни. Зривались убитими і покаліченими сипались назад у рів. Скаженіли від люті і знову дерлися на мури. А де мої земляки? В такій юрбі людей важко розпізнати, але мені пощастило: онде один проскочив між зубцями стіни. Ось уже козаки змішались із турками, своїми одвічними ворогами у нещадній різні. Козаки захопили бастіон і з своїх турецьких гармат обстрілювали місто. Цей геройський вчинок вирішив долю фортеці, через два дні, не відбивши загального штурму російської армії, вона впала.
А далі 1700 рік – початок Північної війни, під час якої на полкову хоругву впала друга чорна пляма. А сталося це 2 вересня1708 року в сумнозвісному Батурині. Тоді полковник Ніс послав до Меншикова старшину, щоб передати, що весь його полк лежатиме ниць і безборонно пропустить москалів у місто… як хочеться скоріше перегорнути цю ганебну сторінку в історії прилуцького полку! У цьому ж році Прилуки зайняв корпус генерала Крейця, незабаром залишив їх, і місто вступив охотницький полк Галагана, того самого запорожця, який вибився у полковники, пішов за Мазепою, перекинувся потім до Петра, по-зрадницькому зруйнував Січ, проклятий запорожцями до сьомого коліна… Я не міг не згадати ці події, бо це теж історія міста, хай і сумна, але історія.
Тихо тече вода в Удаї. Разом з нею непомітно спливає час. Після скасування гетьманщини прилуцький козацький полк був переформований на карабінерний, а потім і зовсім розформований. Що ж, життя не стоїть на місті.
Ось уже й Вітчизняна війна 1812 року, яка закінчилася поразкою Наполеона.
А чи знаєте ви, що двоє наших прилучан стали героями цієї війни? Це – Микола Мандрика і Петро Горленко. Перший – генерал-майор, командир Лейб-гвардійського гусарського полку. Другий – полковник, командир Маріупольського графа Віттенштейна гусарського полку.
А роки летять над містом. Почалося ХХ століття. І чого тільки не пережила Україна, чого тільки не бачило моє сивочоле місто! Це і революції 1905 і 1917 років, і громадянська війна, яка вкоротила життя моїм багатьом землякам, і голодомор, і репресії. Але найстрашніше було попереду. Спалахнула Велика Вітчизняна війна., яка залишила страшні і невиліковні рани в душах жителів і на обличчі міста. А 18 вересня 1943 року Прилуки були визволені від загарбників. Приємно відмітити, що наше місто має своїх Героїв Радянського Союзу. Це Іван Дубинський, Олег Кошовий. А через два роки місто сміялося і плакало, святкуючи День Перемоги. Для мене це подвійне свято, адже 9 травня мій день народження. Після війни місто вкотре відродилося. Будувалися не тільки заводи і школи, але й реставрувалися пам’ятники, які були свідками всіх тих подій, що пронеслись над моїм старовинним містом.
У 1993 році вчетверте відродився Густинський Свято-Троїцький монастир. Знову3 зародилася в ньому невгасима лампада і знову моляться там за світ, за всіх нас. Коли погожого або похмурого дня я чую церковні дзвони, то на душі відчуваю дивну легкість, ніби зараз одірвався од землі і поринув у безмежну далечінь синього неба. У 1995 році Прилуки були прийняті до ліги історичних міст України. Що ж, багато перепадів і випробувань витримала багатостраждальна наша Україна, а разом із нею і наше древнє місто, яке стоїть на березі тінистої і тихоплинної річки Удай. Більш ніж дев’ять століть…
Я вірю, що настане час, і про моє рідне місто, яке утверджує незалежність, будуть писати так само, як зараз про Венецію і Париж, Афіни і Рим.

ЗНАЙОМИМО ПОЦІНОВУВАЧІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ІЗ ВІРШЕМ ТАЛАНОВИТОЇ ПРИЛУЦЬКОЇ ПОЕТЕСИ, ДВОРАЗОВОЇ ДИПЛОМАНТКИ І СТУПЕНЯ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОЇ ПРЕМІЇ «КВІТ ПАПОРОТІ» – НАДІЇ МАРИНОХИ-СТЕЦЕНКО

Надія Мариноха-Стеценко народилася 28 березня 1991 року у мальовничому селі Дубовий Гай. З раннього дитинства почала писати вірші та прозові твори на різноманітну тематику. Мальовнича природа рідного краю, його багата історія і мелодійне українське слово надихали дівчину на нові звершення та літературні досягнення. Очевидним є вибір професії Надії. За освітою вона журналіст. Надія – дворазова дипломантка літературно-мистецької премії імені Любові Забашти «Квіт папороті». Молода літераторка впевнено отримала перемогу у номінаціях «Журналістика» (2010 р.) та «Поезія» (2016 р.). У 2015 році світ побачила її перша поетична книга «Таємниця твого Всесвіту». 2018 рік ознаменувався народженням прозової книги авторки «…на побачення з Долею».
Вірші Надії Маринохи-Стеценко надзвичайно глибокі і ніжні. Вони з легкістю проникають у свідомість читачів, надихаючи на роздуми про сенс життя та місце людини під сонцем.
А ти живеш у маленькому місті,
Де сизий Удай торка небеса…
Алеї ночі ліхтарно-барвисті,
У них написана міста краса.

У вухах – тиша амбітного світу,
Який ти бачиш, неначе ж кіно,
І рік за роком заквітчане літо
Квапливо стука у наше вікно…

А світ зрива нагороди й удачу
У мегаполісах, в інших містах…
Твої ж Прилуки – це місто побачень
З самим собою на рідних стежках.

І у затишші кленового листя,
У теплих скверах життя почуттів
Ти позбирав у багряне намисто
Всі одкровення прилуцьких віків.

І передзвоном запрошує місто
У своє серце прадавніх октав,
І серед жовтого осені листу
Ти тут щоразу себе відкривав.

…А ти живеш у маленькому місті
І рік за роком неспішність життя
Тебе, мов книгу, наповнює змістом,
Тобі шепоче нові відкриття…

РОМАН МАРУСИЧ

РОМАН МАРУСИЧ народився у місті Прилуки Чернігівської області, навчався у Прилуцькій ЗОШ №3, потім - на відділенні трудового навчання та креслення у Прилуцькому гуманітарно-педагогічному коледжі ім. І.Я. Франка й на історико-юридичному факультеті у Ніжинському державному університеті імені Миколи Гоголя ,
Вчителював у школі у селі Дубовий Гай Прилуцького району, потім у Прилуцькій ЗОШ № 13. Викладав право у Прилуцькій Бухгалтерській школі, працював у газеті «Відомості Чернігівщини». Автор віршів, прозових мініатюр і новел. Твори Романа неодноразово були опубліковані на сторінках місцевих періодичних видань. У творчому доробку має дві видані збірки.

Ніч і моє Місто
Літній спекотний день закінчився гарячим вечором, а на зміну йому прийшла така ж нічна задуха. У домі вже всі спали, а мене мучило безсоння. Серце нестримно билося у грудях, не даючи змоги Морфеєві підійти до мого ліжка. Я лежав з закритими очима, рахував овець, але це не допомагало. Тоді вирішив вийти прогулятись.
Зоряне небо накривало місто коштовною ковдрою, а повний місяць все навколо заливав медовим сяйвом. Як шкода, що висотні будинки не давали змоги насолодитися мудрістю вічного небесного ока. Та є в моїх Прилуках місцина, де ніщо не завадить порозмовляти зі срібним нічним мандрівником.
Ось уже моє Рокитне залишилося позаду. За спиною зосталася й улюблена алея каштанів, що так казково цвіте навесні. Але зараз крони сумно похилили пожовкле від жаркого сонця листя. Схоже, що дерева першими зустрінуть осінь.
Тишу порушує лише звук моїх кроків і дзвінкий спів цвіркунів. Попереду, як портал в інший світ, у вогнях вокзальних ліхтарів вимальовується залізничний міст. Потяг з темними вікнами пронісся у невідому далечінь. У ньому теж усі спали. А ноги несли мене далі.
Біля заводу «Будмаш» зустрів компанію нічних гульвіс. Щоб не бути поміченим, відійшов у тінь. Молоді люди пройшли повз. Я чекав поки у темряві не стихли веселі чоловічі голоси і жіночий сміх. Лише тоді продовжив мандрівку.
На розі Переяславської, поряд з магазином «Меблі», зупинився на мить біля жасминового куща. Мені завжди подобався його п’янкий аромат. Та нині він, як і всі, готувався до осені. Далі мій шлях проліг попід природною аркою абрикосового дерева. Скільки разів я сідав відпочити у її прохолодній тіні! Скільки разів ховався під гіллям від сторонніх очей!
В одному з вікон багатоповерхівки навпроти горіло світло. Там, певно, теж когось мучило безсоння, а може, навпаки, пестило…
Театральна площа… Її помаранчеве світло манить до себе після реконструкції. Це одне з найулюбленіших місць прилучан, але в цю пізню годину навіть воно пустує. І лише Микола Яковченко з сумними очима вічно сидітиме тут зі своїм вірним Фан-Фаном. Я кивнув головою великому актору і на мить мені здалося, що він відповів. Та то лише за мить…
По Київській одне за одним кудись поспішали таксі. Шум їхніх двигунів порушував первозданність і магію ночі. Я перейшов вулицю до пам’ятника Шевченкові. Мене завжди вражала його посмішка. Здавалось, він знає все на світі, але мовчить, щоб люди дізнавалися самі. Може так і має бути?..
Ось уже вулиця Незалежності веде вниз до Удаю. Ще кілька хвилин – і я стою на містку. Під ним повільно котить свої води річка, а місяць у повній своїй красі дивиться на мене. Місячна доріжка, прокладена світилом на темному шовку Удаю, золотавим потічком вливається до мого серця. Місяць заспокоює, говорить що все буде добре. І я йому вірю…
Огорнутий бурштиновим світлом я раптом розумію, що вивело мене з квартири вночі. Моє місто кликало мене. Мої Прилуки хотіли показати свою справжню красу. І тепер я точно знаю, що ніколи їх не залишу.
Поряд проїжджає таксі. Я зупиняю машину помахом руки. Сидячи на передньому сидінні, прямую додому. Крізь відкрите вікно нічний вітерець грається моїм волоссям. Мені добре і надзвичайно спокійно. Мої очі напівзакриті. Душа зігріта лагідним теплом любові, бо до неї сьогодні ввійшли Ніч і моє Місто. Увійшли, щоб залишитися там назавжди…

ПОГУЛЯЙ ВІКТОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ

ПОГУЛЯЙ ВІКТОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ народився 2 грудня 1959 року у селі Калиновиця Варвинського району Чернігівської області. З 1967 р. по 1977 р. навчався у Прилуцьких середніх школах №13 та №7. 1978 року вступив до Ніжинського державного університету (факультет іноземних мов), який закінчив у 1986 р. (спеціальність - викладач англійської та німецької мов).
За сімейними обставинами 1982 року взяв академічну відпустку та працював викладачем англійської мови у восьмирічній школі села Парафіївка Ічнянського району Чернігівської обл. Протягом 1983 р. - 1985 р. проходив строкову службу в лавах радянської армії в Туркестанському військовому окрузі. З 1986 по 1988 роки працював вчителем англійської та німецької мов у середній школі с. Сухополова Прилуцького р-ну Чернігівської обл. 10 січня 1989 р. за співбесідою з головою Прилуцького міськвиконкому перейшов на роботу в Прилуцький міськвиконком на посаду відповідального секретаря у справах неповнолітніх Прилуцького міськвиконкому.
З весни 1989 р. разом зі своїми однодумцями в приміщенні творчої майстерні члена Спілки художників СРСР п. П. Мироненка проводив зустрічі, де обговорювалися політичні питання.
1990 року став головою Прилуцького осередку Народного Руху України. Проводив агітаційну роботу серед населення та розповсюджував символіку та листівки Руху.
З 6 вересня 1990 р. був обраний головою Прилуцької міської організації УРП. З 1991 р. по жовтень 2013 р. був приватним підприємцем.
Віктор Погуляй - активний учасник Майдану з перших його днів, виступав понад 40 разів зі сцени Євромайдану. Виступав у КМДА та київській консерваторії, з початку Майдану до сьогодні створив понад 70 пісень.
У березні 2014 року на Майдані була проведена презентація другої збірки Віктора Погуляя "Поезія народжена Майданом". Брав участь в численних телепрограмах Києва, Чернігова, Прилук, багатьох фестивалях та державних урочистостях. У зоні АТО дав більше 20 концертів, виступав також перед воїнами в шпиталях та реабілітаційних центрах. У травні 2015 року став членом Міжнародної літературно-мистецької Академії України. У серпні 2015 року став лауреатом міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди "Сад божественних пісень".
Віктор Погуляй – поет, автор-виконавець пісень та сучасних балад про героїчне минуле народу України, про героїку наших днів на Донбасі. Брав участь у телепрограмах Києва, Чернігова, Прилук, самотужки створено відео кліпи на свої пісні та викладено їх в youtube. В зоні АТО разом з "Народно філармонією" дав двадцять концертів. Виступав в шпиталях та реабілітаційних центрах перед нашими воїнами...
В травні 2015 р. став членом Міжнародної літературно-мистецької Академії України. У серпні 2015 р. став лауреатом міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди "Сад божественних пісень". В. Погуляй дає регулярні концерти в зоні АТО, численні виступи на урочистостях та фестивалях в Прилуках, Чернігові, Ніжині та Києві.

Років за сорок у парку
Біля Забашти сяду поряд
І, як землячка земляку,
Мені вона подарить погляд,

Де зрозуміло все без слів,
Де кожна мить – як ціла вічність,
Де красномовніше віршів
Лиш мовчазна дипломатичність...

Дмухне легенький вітерець,
Що принесе душевний спокій
І на чоло з троянд вінець...
Так буде все за сорок років...

ТВОЯ ГІТАРА КРАЄ ДУШУ

Твоя гітара крає душу,
Вже хриплий голос на межі,
Слова такі, що сльози душать,
Бо полосують мов ножі…

Велику, дійсно, силу маєш
Раз з душ людських, із їх глибин
Усе найкраще підіймаєш,
Мов клином вибиваєш клин…

В піснях твоїх завжди герої
На піку слави, чи в багні,
Живі і мертві в морі крові
В цій розатошеній війні…

Ти б’єш по струнах рівним боєм,
Мов в трансі знов береш акорд,
І вилітають, як з обоєм,
Слова: Донецьк, Аеропорт…

Колись давно, ще з кобзарями,
Ходила Правда між людей
Стернею босими ногами,
Та силу мала мов Антей…

От і сьогодні в дні буремні,
Як хтозна скільки літ тому,
Пісні летять немов молебні,
Кудись у сиву давнину...

ЗНАЙОМИМО ПОЦІНОВУВАЧІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ІЗ ВІРШЕМ ТАЛАНОВИТОЇ ПРИЛУЦЬКОЇ ПОЕТЕСИ, ЛАУРЕАТКИ ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКОЇ ПРЕМІЇ «КВІТ ПАПОРОТІ» – НІНИ ПОЛИВ’ЯНОЇ

Полив'яна Ніна Степанівна народилася 01.03.1947 р. у козацькому селі Велика Дівиця. Закінчила 8 класів у своєму селі, потім 11 класів Малодівицької середньої школи. У дитинстві почала писати вірші. Не уявляла свого життя без української пісні. Трудове життя розпочала після закінчення школи в 1965 році. Працювала піонервожатою Петрівської та Великодівицької школи. В 1968 році з переїхала до Прилук. Працювала завідувачкою Бюро добрих послуг, завідувачкою дитячим сектором БК "Будмаш". А з 1969 року працювала в НГВУ.
Писала для місцевої газети «Тиждень». Дописувачка газети «Прилуччина». Друкувала вірші у журналі «Літературний Чернігів», у місцевих виданнях «Град Прилуки», «Скарбниця», в обласній газеті «Біла хата». Вірші звучали на радіохвилі «Промінь» другої національної програми.
У творчому доробку чудові поетичні збірки для дорослих та дітей.
Ніна Степанівна Полив'яна - ніжна, душевна поетка. Її поезія - справжнє свято для душі, бо в кожний рядочок вірша вкладена "тендітна - трепетна душа", в ній "запахи хліба і рідна хата".
Поезія Ніни Полив'яної - щира і правдива, а її вірші - болючі і справжні.

ПОСТУЛЬГА ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ

ПОСТУЛЬГА ЄВГЕН ВАСИЛЬОВИЧ - народився 1954 року в селі Обичів Прилуцького району на Чернігівщині в селянській родині. Закінчив Малодівицьку середню школу.
Строкову службу проходив на території Німеччини. За професією і покликанням художник. Понад 20 років працював на заводі „Будмаш" в місті Прилуки.
З 1978 року по 1988 рік - учасник обласних та Всеукраїнських семінарів-нарад молодих літераторів України.
З 1976 року - член міськрайонного літературного об'єднання „Сонячні кларнети".
Друкувався в газеті „Літературна Україна", журналах „Дніпро" та „Барвінок", альманасі „Вітрила", колективному збірнику „Первоцвіт" в обласних та місцевих періодичних виданнях.
Автор збірок поезій „Арія жайвора" (2004 р.), "Ужинок радості і смутку" (2004 р.) "Калинове сонце (2010 р.), «Минає все» (2017)
За книгу «Минає все» отримав звання лауреата обласної літературно-мистецької премії імені М. М. Коцюбинського.

ЗНАЙОМИМО ПОЦІНОВУВАЧІВ ПОЕТИЧНОГО СЛОВА ІЗ ВІРШЕМ ТАЛАНОВИТОЇ ПРИЛУЦЬКОЇ ПОЕТЕСИ – ВАЛЕНТИНИ ПОШКУРЛАТ

Валентина Пошкурлат народилася на Полтавщині в родині простих сільських трудівників. Навчалася в Гурбинській сільській школі, яку закінчила з відзнакою. Вищу освіту здобула в Ніжинському педагогічному інституті імені М.В.Гоголя.
Працювала вчителем української мови та літератури в загальноосвітній школі № 6 м. Прилуки. Очолювала міське методичне об’єднання вчителів української мови та літератури. Має педагогічне звання «Вчитель-методист».
Нагороджена численними грамотами, подяками та дипломами, Грамотою Признання Канадського товариства Приятелів України за відмінну педагогічну працю та Премією імені Анни та Петра Патиків, Грамотою Фонду Ореста Капа — професора Манітобського університету (Вінніпег, Канада). Переможниця обласного ярмарку педагогічної майстерності.
Закінчила Школу муніципального управління. Працювала в Прилуцькій міській раді.
Друкувалася в обласниих та місцевих виданнях. Лауреат обласного конкурсу поетичної творчості «У сузір’ї муз».
Автор двох поетичних збірок «Кликав сопілки голос та «Любов благословляють небеса». У 2019 році вірші, що брали участь у проекті «Мандрівний бібліопростір «А+», увійшли до альманаху «Мандрівні вірші» (поети Чернігівщини).
У березні 2020 року стала лауреатом II ступеня в конкурсі «Всесвітній день поезії LITTERcon».
Друкувалася в літературних альманахах «Наш край», «Відродження», «Моя маленька батьківщина», «Жінка-мати, жінка-українка», «Вишиванка», «Візерунки», « Ти і я», «Книга з ароматом кави», «З днем весни».
Дитячі вірші ввійшли до збірки літературних творів «Для дітей і про дітей».

*
Ген розкинулись луки –
оксамити із трав.
Я люблю вас, Прилуки,
в міріадах заграв.
Ген веселка – у воду
опустила дугу.
Я люблю вас, Прилуки,
і ромашки в лугу.
Ген каштани і липи
одягли зелен-лист.
Я люблю вас, Прилуки,
й неба синій батист.
Ген собори і храми –
куполами увись.
Я люблю вас, Прилуки-и-и,
гей, луна, озовись.
А на площах так людно –
прилучани мої.
Я люблю вас, Прилуки, –
рідний край на землі.

НІНА ТКАЧЕНКО

СТАНІСЛАВ ШЕВЧЕНКО

Коментарi