• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Повідомлення
• РУБРИКА "НЕЗАБУТНІ ПРИЛУЧАНИ"

АНДРІЙ БУРЕНКО

ОЛЕКСАНДР КОРОБОВ

КОРОБОВ ОЛЕКСАНДР ВАСИЛЬОВИЧ (1910 - 1981)

МИКОЛА ТУРКІВСЬКИЙ

16 травня Миколі Турківському, поету, прозаїку, художнику, графіку, виповнилось би 83 роки. До 80-річного ювілею Миколи Петровича Прилуцька міська центральна бібліотека імені Любові Забашти готувала ювілейне вітання від прилуцьких письменників, бібліотекарів, учнів шкіл, пересічних місцян і друзів. Нехай повторні перегляди будуть хвилинами згадки про МАЙСТРА слова Прилуччини!

16 травня 1937 р. у сім'ї робітника цукрозаводу та колгоспниці із села Линовиця побачив світ майбутній поет, прозаїк і художник Микола Турківський.
Тут пішов до школи, яку закінчив 1954 р. Вступив до Дніпровського художнього училища, де здобув професію скульптора-виконавця та викладача малювання і креслення у середій школі. Працював майстром різьби по каменю у Дрогобичі, а згодом перейшов художником-оформлювачем на Стебницький калійний комбінат, якому віддав кращі літа своєї молодості.
Почав писати ще у школі, друкувався у місцевій пресі. Багато дала юному аматору Дрогобицька літературна студія. Був учасником відомої республіканської наради молодих літераторів 1963 р.
Перша книга "Материнка" вийшла 1969 р. в Києві. За нею послідували інші поетичні збірки: "Видноколо" (1974), "Земні дороги" (1981), "Литаври літа" (1987). У Прилуках, куди поет і художник повернувся з родиною, лише протягом 1991-1992 рр. видрукував цілу низку поетичних збірок, які сам же художньо оформив. У 1994-1995 рр. з'явилася книжка для дітей - "Мур-мур..." та "Заєць-писанкар". Багато друкується, видаються його книги та кн. пісень на вірші Миколи Турківського.
У 1976 році був прийнятиц до Національної спілки письменників України.
У 1976 році став лауреатом обласної літературної премії ім. М. Коцюбинського, а також лауреат XXII-XXIII конкурсів ім. Мирона Утриска (м. Турка, Львівська обл.). Нагороджений НСПУ медаллю "Почесна відзнака" (за вагомий внесок у відродження духовності та особисті досягнення в літературній творчості) а також відзнакою Прилуцького району "Честь і хвала" (2010).
Микола Петрович досліжджував свій родовід, створив книгу досліджень «Роде мій, роде, гілко народу» (дослідив 13 поколінь свого роду)
12 грудня 2017 року залишив цей світ.

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК МИКОЛИ ТУРКІВСЬКОГО
Вийшли книги: „Материнка" (1969), ,,"Видноколо" (1974),
„Земні дороги" (1981), "Литаври літа" (1987),
двозбірник "Струни бандури" та „Стодзвони" (1991),
Серця мого чорнобривці" (сувенірний тризбірник, 1992, 1996, 1997),
„Серце матусине б'ється" (1995), „Сонце над світом" (поезії в прозі, образки, 2002), „Гірка чаша" (новели, оповідання, повість, 2003), І дум, і років передзвін",
(Вибране, 2004), „З Тарасовим іменем" (кннга-альбом: вірші, скульптура, графіка, різьба, пісні, кросворди, 2004),
„Цвинтар", (образки, 2004), „Моєї молодості зорі" (2005, десятилітній період різновидної творчої праці на Прикарпатті),
„А дні за днями — журавлями" (2005), "Акроцикл"(збірник восьмивіршів, з перших літер яких прочитується : "Місто моєблагословенне і древнє, завдячую тобі за стодужі господні джерела творчості, що бють із правіків, до яких доторкався серцем своїм багато років", 2007),
"Вино любові"(поезії в прозі, 2007), "Зацвіли в Прилуках абрикоси"(2007),
«Стодзвони" (образки, новели, оповідання, пловість - твори, які писалися протягом багатьох років після переїзду на рідну Прилуччину, 2007),
"Під небом рідного села" (поезії, написані в рідній Линовиці, 2007),
"В орлиному розкриллі гір" та"На хвилях памяті" (образки, 2008),
"Мати, матусенька, ненька"(книга памяті, 2009),
«У музиці - його життя і доля" (художньо-документальна повість про композитора В. Вовка, 2009), "Оповідки баби Гальки"(2009),
"Хрещата доля" (образки , поезії в прозі, 2010), "У вічному квіті"(про школу, вчителів, однокласників, 2010), "І таке буває"(гумор, 2010),
КНИГИ ДЛЯ ДІТЕЙ з оформленням і малюнками автора:
„Мур-Мур" (1994), „Заєць-писанкар" (1995), „Молодчина красень-півень" (1997), „Вишивальниця-лисиця" (2002), „Грала білка на сопілці" (для дошкільного, молодшого та середнього шкільного віку з мелодіями композитора В. Стеценка, 2004), з яким, в 1998 році, видали спільну збірку пісень „Твої стежки", "В чарах дитячого світу"(книга-збірник, що обєднує майже весь доробок для дітей, 2007)
Багато віршів покладено на музику місцевим. композитором В. Вовком.
Тривалий час як автор-упорядник працював над об'ємною колективною книгою про рідне село „ Навіки рідна " (2005), в якій надруковано вірші, написані на батьківській землі в розділі „Під небом рідного села".
М. Турківський редагує і оформляє книги молодих поетів.
У 1997 році видав своєрідну книгу „Відгадай" (кросворди, чайнворди та інші цікавинки за назвами міст України).
У 2005-2006 році видав три збірник кросвордів: „Світочі української літератури ", „Абетка ", „На різну тематику".

Тарасові думи. Тарасове слово
У кожнім дитяті повинні зрости.
Ми творим державу. Важка побудова.
Лавини – і бід, і невдач й гіркоти.

Тож будемо брати в Тараса ми гарту,
Наснаги й любові – в святім «Кобзареві».
І певності й твердості в ньому теж брати,
Щоб нашого роду міцне було древо».
17 лютого, 1993, Линовиця.

ВОЛОДИМИР ЯКОВЕНКО

17 травня виповнилося б 65 років відомому фотомайстру Прилуччини Володимиру Яковенку.
Його фотографії легко впізнаються, тому що в них відчувається професійність майстра, вони запам’ятовуються, тому що зупиняють справжню красу світу одним спалахом фотоапарату, вони застиглі у часі на відстані у чотирнадцять років в минуле.
Його фотоархів давно не поповнюється новими світлинами і фотоапарат осліп від часу, який забрав у нього господаря у серпні 2006 року. А він, господар, Володимир Яковенко, залишається із своїм другом Canon у шкіряному футлярі через плече назавжди у пам’яті всіх прихильників фотомистецтва, друзів і рідних.

БОРИСЛАВ СТЕПАНЮК

Борисла́в Па́влович Степаню́к - український поет, перекладач з литовської та чуваської літератури, журналіст, лауреатом премій імені В. Сосюри, ім. М. Коцюбинського, ім. П. Тичини «Чуття єдиної родини» та ім. М Рильського
Народився 16 липня 1923, в селі Канівщина у родині селянина. Участник війни. Був бійцем-диверсантом, воював на Ленінградському і Волховському фронтах у сталінській армії. В одному з боїв тяжко поранений. Перебуваючи на лікуванні в Киргизстані, навчався в Киргизькому педінституті, друкуватися у газеті «Иссык-кульская правда».
Нагороджений орденами Отечественная война 1-го та 2-го ст., медалями.
1944 повертається на Україну і працює секретарем Яблунівського райкому ЛКСМУ (Чернігівщина). Потім продовжує навчання в Київському університеті.
Після закінчення університету довгий час працював у видавництві «Радянський письменник» (1947—1986): завідуючий редакцією поезії, заступником головного редактора видавництва «Радянський письменник», редактором щоквартальника «Поезія».
Помер 12 травня 2007 року в м. Київ.
Автор багатьох збірок і поем.

МИКОЛА ЯКОВЧЕНКО - ОДИН ІЗ НАЙЯСКРАВІШИХ ПОСТАТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ І КІНО

3 травня 1900 року в Прилуках народився Микола Яковченко, один із найяскравіших постатей українського театру і кіно 1930-1970-х років. Український Чарлі Чаплін – так називав його Сергій Параджанов і порівнював із французькими акторами Фернанделем та Жаном Габеном. Сам же артист називав себе – “блазнем із сірими очима”.
Народився майбутній актор у міщанській родині. Батько торгував рибою, мати була домогосподаркою, виховувала дітей, у сім’ї окрім Миколи було ще четверо. Найтеплішими спогадами дитинства були про бабуню, яку він дуже любив. Текля Корнієвна, так звали стареньку, частенько називала його “гицалом”, бо малий був шибеником.
У 1912 році Микола вступив у Прилуках до вищого училища. Успішністю не переймався, вчителі мали багато клопоту із ним та його вибриками. Через свою неуважність і галабурництво мав лише задовільні оцінки з предметів, тому не вступив до Першої чоловічої класичної гімназії. Закінчення курсу вищого початкового училища відповідало чотирикласній гімназійній освіті. Тому Микола Федорович завжди жартував щодо своєї освіти: “чотири класи й калідор”. І той “калідор” – міська єврейська гімназія – не надихнула до науки. Сюди Микола Яковченко вступив 1916 року. “Відмінно” мав лише з Закону Божого та поведінки, хоча мови – латину, німецьку та французьку – вивчав охоче.
Із самого малку хлопець захоплювався лицедійством, але у патріархальній родині це не шанувалося. А він навіть спів у церковному хорі сприймав як малий вихід на сцену. Його голос був незвичайним і виділявся поміж інших хористів. Перевтілення, як дар Божий, привів його до аматорського театру. Коли йому виповнилося 18 років, він вперше взяв участь у театральній постановці. Його талант розгледіла Євгенія Базилевська, колишня актриса трупи Миколи Садовського, яка і створила в Прилуках театр аматорів. Із цього аматорського гуртка Микола перейшов до постійної трупи Пилипа Хмари, яка у 1919 році була перетворена на українську – до того вона була російською.
Після перших оплесків прилуцьких глядачів для Миколи зрозумів, що назад вертати не можна. Бурхливі і лихі 1920-ті повели звилистими дорогами війни від рідного міста до Чернігова, Черкас, Сімферополя, Дніпропетровська. У 1927 році ці мандри привели Миколу до драматичного театру імені Івана Франка у Києві. Це стало першою ступінню до сходження на олімп слави. Він отримав роль у виставі “Сон літньої ночі”, і після цього розпочалася активна кар’єра юного актора. Микола Яковченко пристрасно грав одну роль за іншою, поринаючи з головою в улюблену справу.
У 1931 році Миколу Яковченка було запрошено до Харківського театру революції. Окрім того, 31-річний актор одружився з Тетяною Марківною. Вона була молодшою від нього на 10 років і мала безліч залицяльників, але серце своє віддала Миколі. Через рік у них народилася донька Іринка. Попри всі труднощі (пара навіть свого дому не мала і мешкала по готелях) особисте щастя давало акторові натхнення.
Після спектаклю “Підступність та кохання” Микола отримав запрошення від Леся Курбаса до Харківського українського драматичного театру імені Тараса Шевченка.
Блискучі виступи та тихе родинне життя здавалося неможливим і неймовірним: тоталітаризм, всевидюче “недремне око” НКВС, яке чигало всюди, особливо пристально приділяючи увагу людям публічним. Та доля схильно поставилася до Яковченка, його оминули сталінські лещата. Проте зробити перерву у кар’єрі все-таки довелося.
1939-го під час загального військового обов’язку актор потрапив до війська, де був учасником Радянсько-фінської війни (30 листопада 1939-13 березня 1940).
Після фронту у 40-му Микола Федорович потрапив до Київського державного театру музичної комедії. З цим театром гастролював по містах. Одного разу під час таких поїздок випадково зустрівся з Олександром Корнійчуком. Драматург переконав його повернутися до театру Франка.
Друга світова застала театр Франка на гастролях у Москві. Родина Яковченків разом із іншими “франковцями” вирушила в евакуацію до Тамбова. Ще пізніше перебралися до Семипалатинська. І тут одразу розпочалася робота на сцені місцевого казахського театру, виїзди до фронтовиків та місцевого населення. Невдовзі, після переїзду, Микола Яковченко вирушив на фронт, залишивши дружину з доньками в евакуації.
1944 року повернувся з родиною до Києва. За рік до цього йому присвоїли звання – Заслужений артист. До народного ще лишалося 27 років.
У 1946 році померла від саркоми (раку грудей) кохана дружина, зоставивши на руках у чоловіка двох доньок: Юноні було 9 років, а Ірині 14 років. Втрата дружини призвела до прилюбності оковитою. Його часто можна було зустріти в ресторанчику “Театральний”, не соромлячись і не комплексуючи, брав гітару і відправлявся куди-небудь з концертом, де збирав аншлаг із перехожих. Своїм колегам заприсягався кинути згубну звичку, та слова не дотримував. Його колега Марина Герасименко розповідала:
“Яковченко більше не одружився і, давайте називати речі своїми іменами, запив по-чорному. Сім’я жила впроголодь. Молодшу дочку забрала до себе директриса школи, в якій дівчинка вчилася, маючи намір через якийсь час її удочерити. Але Юна рвалася до батька. Одного разу прибігла додому і побачила його сплячим на голому матраці. Замість ковдри він сховався під пальто. Опалення тоді було пічним, але піч виявилася вся в тріщинах. І дівчинка, роздобувши десь глину – замазала. Так Юна потім тягнула свою сім’ю, доглядаючи і за батьком, і за старшою сестрою, яка довго хворіла”.
У 1950 році актор з театром гастролює по містам Польщі, це турне підірвало здоров’я актора і він потрапив на лікарняне ліжко Львівської психоневрологічки. Після чергового “зриву” ледь не залишився без роботи. Та вмовивши Олександра Корнійчука, лишився у театрі.
Але, як то кажуть “талант не проп’єш”, його обдарованого театрального діяча, часто запрошували на кінозйомки, Яковченко постає перед глядачем у ролі Кіндрата Перепелиці “Максим Перепелиця”, Прокопа Сірка “За двома зайцями”, Пацюка “Вечори на хуторі біля Диканьки”, Свирида “Вій” , діда Максима “Між високих хлібів”.
За амплуа Яковченко був яскраво виражений комік. Одна його поява на сцені викликала посмішку. Сам він зауважував:
“Мені мої колеги дуже заздрять. Вони цілий вечір грають головні ролі, мучаться, потіють і не мають такого успіху, як я. А мені досить вийти на сцену, і відразу всі кричать: “Браво!”.
За легендою, виходячи на сцену, Яковченко дивився на себе в дзеркало, плескав по фізіономії і повторював: “Годувальниця моя”.
1968-го голос Миколи Яковченка зазвучав по радіо в гумористичній передачі “Від суботи до суботи” і став її візитівкою.
У 1970 році акторові присвоїли почесне звання – Народний артист Української РСР. Останньою роботою на екрані стала головна роль (що стала єдиною драматичною роллю актора) – Трохима Івановича Бесараба – у стрічці “Дід лівого крайнього”.
В останні роки життя актор знову почав прикладатися до пляшки. Народна артистка України Таїсія Литвиненко згадувала: “Алкоголь йому потрібен був постійно. Пив усе. Горілка була дорога, тому в основному актор вживав плодово-ягідне вино”.
Помер 11 вересня 1974 року. Вночі стався напад апендициту, але жодна лікарня не взяла народного артиста. Коли ж він потрапив на операційний стіл, було пізно, розвинувся черевний перитоніт. Останніми словами актора було: “Клоун іде на манеж”. Похований актор у Києві на Байковому кладовищі.
Долі дочок склалися трагічно: у 1970 році від лейкозу померла Ірина, а через 10 років онкологія забрала Юнону, їй було 43.

ОЛЕНА ШУЛЬГА – ГАРЯЧИЙ ПРОМІНЬ ЛЮБОВІ ДО СВІТУ

Квітень – це вже справжня весна. Небо розливається над нами синім морем, а сонце дарує золоті промені усьому живому. Світ стає інакшим. Розквітає усе навкруги. Тож, мабуть, цілком закономірно, що саме цей місяць дуже часто дарує людству народження геніальних особистостей.
На літературному небосхилі нашого міста особливим шармом відрізняється зірка таланту незвичайної жінки, на долю якої випав важкий тягар життєвих випробувань. Героїня нашої сьогоднішньої розповіді – прилуцька поетеса Олена Шульга.
Вона народилася 26 квітня 1946 року в місті Прилуки. У дитинстві дівчинку скувала тяжка хвороба. Долати її допомагали рідні, лікарі. Та найбільшою опорою була віра у життя, у потрібність людини на цій землі, у те, що людина від народження має творити добро.
Допитилива і розумна дівчина у 1965 році успішно закінчила середню школу. А через п’ять років – Київський державний інститут культури.
У 1970 р. Стала працювати бібліотекарем у Прилуцькій музичній школі. Книги були вірними друзями Олени Василівни із раннього дитинства, тому символічно, що літературне перо доторкнулося до струн її душі. Перші поезії друкувалися на сторінках місцевих та обласних газет. Поетесу помітив і взяв під своє крило поет Дмитро Іванов. Саме завдяки його підтримці, у часописі «Дніпро» №4 за 1988 рік було вміщено першу добірку Олени Шульги. У цьому ж році її вірші надрукував альманах «Вітрила».
1991 року у київському видавництві «Молодь» вийшла збірка Олени Шульги «Зелений листопад». Після виходу книги поетеса підвищила творчу активність. Її твори друкувалися в газетах «Гарт», «Чернігівський вісник», «Деснянська правда», часописі «Літературний Чернігів», збірках «Просвіта-92», «За них скажемо» тощо. В січні 1994 року Олену Василівну було прийнято до Спілки письменників України.
У 2001 р. вийшла збірка поезії – «Дивна птаха».
16 квітня 2004 р. Олени Василівни не стало. Вона прожила коротке, але сповнене світлих надій і почуттів життя, вона мала внутрішній стержень, силу духу, яка є всередині далеко не кожної людини.

До Вашої уваги пропонуємо кілька афоризмів із поезій неперевершеної Олени Шульги:
Житимеш, допоки будеш битий.
Бо існуєш в світі цім, як м’яч.

Збережи чи не найбільшу з влад –
Неподільну владу над собою.

Забута власними дітьми,
Бабуся простягає руку.

Вам ще не приївся, актори,
Театр одного глядача?

Ми з храмів цеглу добували,
Щоб в тюрмах викласти підвали,
А от Париж пустив на злам
Бастилію – а не Нотр-Дам.

Про гідність краще вже не згадуй,
Коли негідники при владі:
Люд не вичавлює – вбира
Краплини рабські до нутра.

Невже зупиня патріотів
Страх зрушити храм Чистоти?
Коли ж той трагічний неспротив
Встиг нації в серце лягти?

Безпорадні Голгофи розпуки,
Хоч потрібні ви людям чи ні?

МИКОЛА КОЧУБЕЙ –МАЙСТЕР ЖИВОГО ПЕНЗЛЯ

Микола Михайлович народився 08 квітня 1952, у селі Поділ Срібнянського району Чернігівської області. З раннього дитинства захоплювався малюванням, не уявляв свого життя без пензля. Природа рідного краю надихала майбутнього художника на створення прекрасних образних замальовок, художнє оформлення яких вказувало на неабиякий талант юного митця. Не викликає подиву вибір професії юнака. Втупати він їде до Києва до спеціалізованого навчального закладу і у 1982 році отримує диплом Київського художнього інституту. Із 1982 по 1999 рр. Микола Михайлович працював художником- монументалістом Чернігівських художньо-виробничих майстерень, займався творчою роботою. Був постійним учасником всеукраїнських мистецьких виставок.
Початок ХХІ століття ознаменувався для уже знаного митця відкриттям персональних виставок у Прилуках та Чернігові. У 2003 році він став членом НСХУ. Характерною особливістю творчої манери художника була робота у різних графічних техніках і стилях. Створені ним портрети, пейзажі, натюрморти вражають до найменших деталей. Зараз його окремі роботи зберігаються у Чернігівському обласному художньому музеї імені Григорія Галагана.
Після тяжкої хвороби Микола Михайлович помер 22 грудня 2012 року. Але пам'ять про талановиту людину досі живе у наших серцях. Ми пишаємося його творчим внеском у розбудові культури рідного краю та України.

МИКОЛА ЧОРНОВУС - СПРАВЖНІЙ ПАТРІОТ РІДНОЇ ЗЕМЛІ

Є люди, у серцях яких палають тисячі сонць. Своїм теплом вони зігрівають довколишній світ, близьких і друзів, земляків і співвітчизників. Вони щирі і відкриті, мудрі і багатогранні. Якщо вони беруться за перо, то папір одразу ж вкривається добірними квітами правди і добра. Вони бачать не тільки очима - гострий зір мають їхні душі.
Беззаперечно, такою людиною був Микола Ткаченко (Чорновус).
Він народився 12 лютого 1948 у селі Павлівщина Гребінківського району. У сусідніх Лазірках закінчив школу. Та перш ніж переступити поріг Київського державного університету студентом факультету журналістики, працював робітником, служив у армії. Після служби в армії здобув фах журналіста в Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка.
У 1976 році разом із дружиною і донечкою приїхав на Чернігівщину — до Прилук. 25 років присвятив роботі у міськрайонній газеті «Правда Прилуччини», подолавши усі щаблі професійного росту — від кореспондента до редактора. Він жив Україною і не уявляв свого життя без рідної землі. Щоденна філігранна праця над словом подарувала нам змогу доторкнутися до геніальних думок цієї непересічної особистості.
11 вересня 2006 року після тяжкої хвороби обірвалася земна дорога поета. Остання збірка Миколи Ткаченка (Чорновуса) «Благослови моє ім’я» вийшла вже по його смерті. Поезії Миколи Никифоровича хвилюють відвертістю та правдивістю. Збірку віршів Миколи Ткаченка спорядила у світ дружина поета Ніна Ткаченко.
Як поетичний заповіт нащадкам сяють його рядки: «Межа — на те вона й межа: там — доля і недоля. Не проросте на ній іржа, бо нам ще світить воля!». І як побажання всім нам: «Хай буде Вам в усьому поміч Божа, хай буде в радість творчість для людей...»
Сьогодні пропонуємо до Вашої уваги чудову ліричну поезію Миколи Никифоровича. Сподіваємося, що його щирі, глибокі рядки зможуть пробудити добрі почуття у наших серцях.

Коментарi