Розмір шрифту:
A+
А
A-

Ви знаходитесь тут:
Головна
Повідомлення
РУБРИКА "ПИСЬМЕННИКИ, ЯКИХ НАРОДИЛА ЧЕРНІГІВЩИНА"

АНАТОЛІЙ ШКУЛІПА

Шкуліпа

2 вересня 1950 року народився ніжинський поет, прозаїк, журналіст - Анатолій Шкуліпа.Перший свій документ про закінчення восьмирічки у селі Охіньки на Прилуччині. Навчався у Козелецькому зооветтехнікумі. Після армії приїхав до Ніжина, став студентом педінституту ім. М.Гоголя. Відточував майстерність у літстудії, серед талановитої молоді. І навіки закохався у це місто.
Нині Анатолій Григорович Шкуліпа - член Національної Спілки письменників України, лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. М. Коцюбинського. У нього багато творів. Його вірші користуються попитом у шанувальників поезії, а роман "Будемо живі" Леонід Горлач назвав безперечним успіхом не тільки самого автора, а й усієї сучасної української літератури. 
Автор встиг попрацювати і редактором газети "Ніжинський вісник". А також-в агентстві "Союздрук", в Ніжинському училищі культури і мистецтв ім.М.Заньковецької. 
Творчість Анатолія Шкуліпи не залишає байдужим. Він поет-лірик, який сприймає світ з тонкою іронією.
"Якби не кохання, ми б ніколи не стали людьми!- пише Анатолій Шкуліпа. - Але знову перетворюємось у звірів, повіривши телевізору і сумнівному чтиву…де пропонують позайматися коханням». Автор прагне показати багатство людських почуттів, відносин. Тільки кохання окрилює людину 
Його улюблений поетичний розмір-ямб ("Мій вірний ямб"). Він вірить, що лише вони не зрадять його ("Вірші і я"). 

"Ніч полохлива засне.
 Вкриється ковдрою поле.
 Я - до письмового столу:
 Вірші чекають мене".

ТЕЧЕ РІКА ЛЮБОВ
Тече ріка Любов, дороги розмиває,
Тече – не утіка, а тане в міражі.
Кудись вона біжить , і світ перевертає,
І звабно мерехтить на крихітній межі.

Тече ріка вогню – нікому не спинити.
Уже в ній не один із відчаю згорів.
Але ніхто не зміг і краплі осквернити
В священній чистоті квітучих берегів.

Тече ріка Любов і хвилі прибувають.
Тече - не припиня закручувати вир.
Аж подих забива у повені розмаю – 
На гребені чуттів не вміщується шир.

До нашого щастя з тобою,
Здається, подати рукою,
А серце стривожено б’ється,
Що стежка ніяк не дов’ється.

Ніяк поміж нами не ляже
І нас в одне ціле не зв’яже,
Аби ми розлуки не знали,
А тільки кохали, кохали.
Безмежно кохали.

ВАСИЛЬ БЕРЕЖНИЙ

Бережний

ВАСИЛЬ БЕРЕЖНИЙ народився 26 червня 1918 року в селі Бахмач (Чернігівська область) у селянській родині. Після закінчення загальноосвітньої школи поступив в Український технікум журналістики в Харкові. Друкуватися почав з 1936 року.

Закінчивши у 1937 році технікум, Бережний працював в редакціях газет “Прапор комуни” у Бахмачі, “Молодий комунар” у Чернігові. Як згадував уже в зрілому віці, ще під час навчання в Харкові йому трапилося побувати в обсерваторії, уперше подивитися на небо в телескоп. Гострі піки місячних гір, освітлені сонячним світлом, їхні різкі тіні, тріщини, Пряма Стіна, схожа на циклопічну інженерну будівлю, — все це залишило приголомшливе, незабутнє враження. Ця подія надихнула його написати своє перше науково-фантастичне оповідання “Планета житиме”, яке було надруковане в 1938 році.

Німецько-радянську війну Бережному, що проходив кадрову службу в танкових військах, довелося зустріти на землях Західної Білорусі, вже в червні взявши участь у кровопролитних боях під Гродно і Барановичами. Потім — відступ, з важкими оборонними боями до самої Вязьми, важке поранення, вороже оточення. З жовтня 1943-го він знову в діючій армії, на Першому Білоруському фронті. Його участь у війні відзначено бойовими нагородами.

Після війни Бережний повертається до журналістської роботи — працює в редакціях газет “Молодь України”, журналів “Дніпро”, “Вітчизна”, “Україна”. У 1952 році закінчує Київський університет ім. Т. Г. Шевченка. Усе активніше включається в літературну роботу — виступає з критичними рецензіями і статтями, нарисами, оповіданнями, незабаром береться і за повісті. У 1948 році з’являється його перша збірка документальних нарисів “За кермом”. Потім виходять збірки “Сторінки життя” у 1952 році, “Кораблі сходять зі стапелів” у 1959. Його перу належать також повість про тодішнє сільське життя “Зелене море” (1955), пізня повість “Колюче терня” (1966).

Жив у Києві. Крім того, Василь Бережний перекладав з російської мови романи А. Коптєлова, п’єси М. Погодіна, А. Софронова. Він також є автором літературного портрета “Олесь Гончар” (1978).

Найбільш повно розкритися Василю Бережному вдалося в жанрі наукової фантастики. Уже його перша науково-фантастична повість “У зоряні світи” була надрукована видавництвом “Молодь” у 1956 році тиражем у 65 тисяч екземплярів. А в 1958 це ж видавництво перевидає її тиражем у 100 тисяч. Фантаст Бережний досягає чималої популярності, всі його наступні книги наукової фантастики незмінно друкувалися і перевидавалися масовими тиражами.

З під його пера вийшло півтора десятка науково-фантастичних повістей, а також більше півсотні оповідань, які були об’єднані в десяток збірок. Твори Бережного були перекладені на багато іноземних мов: англійська, угорська, іспанська, латиська, молдавська, польська, російська, словацька, французька.

В. Бережний був учасником Першого Всесвітнього симпозіуму письменників-фантастів, що проходив у Токіо (Японія) у 1970 році в рамках Міжнародної виставки ЕКСПО-70, а також Третього Європейського конгресу фантастів у Польщі у 1976 р.

Помер письменник 19 березня 1988 року в Києві.

Дружина — Бережна Любов Флоріанівна, лікар. Син — Бережний Андрій Васильович, дочка — Бережна Оксана Василівна. Внук — Бережний Василь Андрійович, внучки — Бережна Ольга Андріївна, Бережна Юлія Андріївна.

ВІТАЛІЙ ЛЕУС

Леус

ЛЕУС ВІТАЛІЙ МИКОЛАЙОВИЧ (2 липня 1946, село Крутоярівка Прилуцького району, Чернігівська область — 26 грудня 2017, м. Чернігів) — український прозаїк, публіцист, журналіст, краєзнавець.

Народився на Чернігівщині в селянській родині. З дитячих літ дописував до газет та журналів, друкувався в періодичних виданнях Прилук, Чернігова, Києва та Москви.

У 1972 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Працював у редакціях газет «Правда Прилуччини», срібнянської «Ленінське слово», чернігівських «Деснянська правда», «Чернігівський вісник», міської «Чернігівські відомості».

Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнської спілки краєзнавців України, Член Чернігівського інтелектуального центру.

Автор понад сорока книжок романів, повістей, оповідань та нарисів: «Час народжувати синів» (1989), «Вбивцю назве суд», «Вогонь запалюють від вогню» (1992), «Зцілю тебе словом» (1992), «Дегустація», «Солоні вуста» (1993), «Дами запрошують кавалерів» (1993), «З мертвих воскрес» (1994), «Справа нумізмата» (1995), «Два снаряди в одне місце не лягають» (1998), «Візьму твій біль» (1999), «Вікно у травневий сад» (1998), «Суди його Бог» (2000), «Трезор» (2001), «Такі солоні солодкі вуста» (2002), «До пекла – по трупах» (2003), «Сину, сину, сину, ангел мій, або З матір’ю наодинці» (2003), Прилітайте навесні, лелеченьки» (2004), «Смертельний візит» (2004), «Визначено з неба» (2004), «Гніздо бандита», або Нитки одного клубка» (2004), «Жива вода» (2004), «Шлях довжиною у 40 років» (2005), «Альфа і омега» (2205), «Фатальний будинок», «Черняхівськ не відповідає» (2005), «Сильніші за метал» (2005), «М’яч – на центр!» (2005), «Влучність і грація, швидкість і комбінація» (2006), «Подвиг, не підладний часові» (2007), «Солодка «Стріла» (2007), «День, осяяний ранковою зорею» (2007), «Атакували з морських глибин» (2007), «Чернігів. Погляд через століття» (2007), «Сонячні поверхи» (2008), «Соло для двох» (2010).

Автор вибраних детективних творів у п’яти томах. Упорядкував книги: «Чернигов-город космический» (2007), «Зозуля закує до Благовіщення – влітку випаде сніг» (2008).

Лауреат міжнародних, всеукраїнських та обласних премій і конкурсів: імені М. Коцюбинського (2008), імені Г. Сковороди, («Сад Божественних пісень»), імені М. Гоголя («Тріумф»), імені Ярослава Мудрого, «Краща книга року» (2002, 2004, 2006, 2007, 2008), «Золотий передзвін Придесення».

МИХАЙЛО КОЖЕДУБ

Кожедуб

МИХАЙЛО КОЖЕДУБ народився 11 липня 1966 року у родині військовослужбовця. Потім переїхав на батьківщину мами у село Парафіївку Ічнянського району, де 1983 року закінчив середню школу. Парафіївські будні наклали великий і помітний відбиток на характер і уподобання хлопчика. Ще з дитинства він долучився до прекрасного, навчався гаряче любити природу, під шатами якої зростав. Не випадково вступив на хіміко-біологічний факультет Чернігівського педагогічного інституту ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив 1990 року

Працював у освітніх закладах, пресі.

Писати і друкуватися почав зі студентських літ. Перший вірш його з’явився друком у Ічнянській газеті «Трудова слава» 1999 року. На першому етапі творчості він публікувався у газеті «Ічнянщина». Потім його помітили земляки з «Отчого порогу».

У збірнику «Література та культура Полісся» публікує статтю «До питання історії Качанівської садиби», а в часописі «Сіверянський літопис вміщує розвідку про Василя Тарновського (старшого).

На межі тисячоліть до нього прийшов перший значний успіх на поетичному терені: 2000-го року побачила світ збірка віршів «Кличу літо». 2004 року там же вийшла друга книга «Сонце із води». В антології «Радосинь» надруковані його найсвіжіші вірші.

Пора просвітчастого шовку

І невиразних сподівань.

В саду бджола снується ловко,

Рябіє на вікні герань.

ПЕТРО КУЦЕНКО

Куценко

КУЦЕНКО ПЕТРО ІЛАРІОНОВИЧ народився 13 липня 1948. Ще сидячи за учнівською партою, надрукував свої перші журналістські матеріали і вірші.. Обнадійливі спроби юного літератора помітили у Києві і, незабаром він став учасником республіканського семінару молодих літераторів. Маючи тонкий слух до слова, відчуваючи його., Петро Куценко повинен був би шукати щастя на філологічному факультеті. Але перемогла журналістика. І він вступає на заочне відділення Львівського державного університету імені Івана Франка. Навчаючись, працював, служив у війську. Вдалося перевестися на стаціонар факультету журналістики Київського університету, який закінчив 1977 року.

Потім став працювати у обласній газеті «Деснянська правда». Ці роки були роками помітних здобутків на поетичній ниві. Куценко увійшов у перші лави генерації поетів другої половини ХХ століття.

У 1983 році у видавництві «Молодь» побачила світ його перша збірка «Продовження розмови». Через три роки «Радянський письменник» оприлюднив нову книгу Петра Куценка «Манливе світло днів непроминулих», яка засвідчила неабияке зростання майстерності поета, розширення творчої палітри.

Ще одною сходинкою до опанування нових поетичних висот стала видана в Чернігові книга «Брама вічності», у якій поет поряд з оригінальними творами подав низку перекладів.

Своєрідною подією в літературному житті Подесення був вихід збірк5и Петра Куценка для дітей «Пісні безсонного джмеля». Вона – весела, іскриста, дотепна, жанрово різноманітна.

За успіхи на творчій ниві Петро Куценко удостоєний звання лауреата обласної літературної премії Михайла Коцюбинського.

Сьогодні у дощовий липневий день, ми пропонуємо до уваги наших користувачів підбірку віршів поета із збірки «Пісня безсонного джмеля»

ВЕСНЯНИЙ ОРКЕСТР

Якось джміль стомивсь літати,

Опустився на траву,

І промовив сам до себе:

— Не-ці-каво я живу.

День ще довгий, значить, треба

Діло вигадать якесь.

От чого б мені не скликать

На галявині оркестр!

Жук рогатий буде грати

На роялі голубім,

Хрущик — на віолончелі,

А цвіркунчик — на трубі.

Коник — вроджений скрипалик,

А комарик — ди-ри-гент!

Гей, комахи, поспішайте!

Починаємо концерт!

Був концерт — найкращий в світі,

І раділа вся земля

В ніжних дзвонах трав і квітів,

В золотих піснях джмеля.

ЯГІДНА ПОРА

На галяві кожній, під кожним кущем

В росі — мов намисто іскриться:

Суниця, чорниця, брусниця…

— А ще?

— А ще у саду — полуниця!

На гілочці кожній, омиті дожем,

Сміються в сріблястих краплинах:

Малина, ожина, калина…

— А ще?

— А ще під вікном — горобина!

Смачні і пахучі, між листя і трав,

Їх стільки — що згубиш і лік.

Нехай би ця ягідна щедра пора

Тривала для нас —цілий рік!

ВОЛОДИМИР САПОН

Сапон

Володимир Миколайович Сапон народився 20 липня 1951 року в селі Рудка Чернігівського району Чернігввської області у селянській родині. Ще восьмикласником опублікував у районній газеті та журналі «Піонерія» перші вірші.
У 1969 році вступив на філологічний факультет Ніжинського педінституту ім. М. В. Гоголя, усі роки навчання був активним членом інститутської студії, якою тоді керували відомі літературознавці Дмитро Наливайко та Павло Сердюк.
Після закінчення інституту проходив армійську службу в групі радянських військ у Німеччині, із 1975 року жив у Чернігові, працював кореспондентом, редактором багатотиражної газети «Будівельник», відповідальним секретарем, заступником редактора обласної молодіжної газети «Комсомольський гарт». З 1986 року був співробітником обласної газети «Деснянська правда». Очолював відділ освіти і культури. 
З іменем Володимира Сапона пов’язані і серйозні історико-краєзнавчі дослідження минулого краю.
Не стало видатного літератора 3 жовтня 2017 року.
Володимир Сапон був справжнім сином Чернігівщини. Кожний рядок його самобутніх творів, наповнений безмежною любов’ю до рідної землі. Його літературна спадщина є справжнім скарбом. Вона буде жити і нести мудрість життя прийдешнім поколінням читачів.

***
Мене берези, сосни та ялиці, 
Мов гостя, кличуть у свої ліси, 
Де обрію зелені пояси 
Прошиті листям і голками глиці. 
Прийти сюди — напитися з криниці 
Води живлющої, почути голоси 
Синиць і сойок, в атомах роси 
Язичницькі пізнати таємниці. 
Дими снуються хвояні, вершини 
Гойдають гнізда — біло зацвіли 
В них юні крила цвітом черемшини. 
Спасибі вам дерева за гостини, 
Самотніми без вас би ми були, 
І ви б себе не знали без людини. 

* * * 
В опівнічних лугах волохаті зірки — 
Колобродять очима вовки-сніжаки. 
Одиноко і німо їм у тиші зими, 
Шлях Чумацький дрімає, 
не гримить колісьми. 
Тільки колесо срібне покотилось в стоги — 
Тужно виють на місяць сіроманці-сніги. 
Їм мороз дошкуляє, допіка вітрюга — 
Так і хльоскає в морди волосінь батога. 
Та спадає потроху глупа ніч і глуха, 
Сніговиця-вовчиця знемага і стиха. 
В дальні лігва тікають вслід за нею вовки, 
Сліпо меркнуть у лузі їхні більма-зірки. 
Лиш в ранкове село забреде навмання 
Заблукале із ночі сніженя-вовченя. 

Хорс 
Здрастуй, сонячний наш боже, 
Володарю неба, Хорсе! 
День тебе вітає гоже, 
Подає блакитне корзно. 
Золотієш ти над бором, 
Сиплеш промені за обрій, — 
І тебе вже славлять хором 
Лави ратників хоробрі. 
Вже підносять аж під хмари 
Хоругви твої високі 
Хорезмійці і хозари, 
Сіверяни синьоокі. 
І болгари творять коло — 
«Хоро» — образ божий, Хорсе. 
Тчуть віки сувої болю 
На часу скрипучих кроснах. 
Скрізь ти — сонце із-під тучі, 
Хороводи піднебесні, 
І Хорив на зелен кручах, 
І Христос у Херсонесі... 
В золотім твоїм огромі 
Наша Хортиця пресвітла, 
Давні храми і хороми, 
Дивні чари, довгі літа... 
Хорсе! Хороше, осоння... 
Хто ж ти? Де ти нині? 
Хтозна. 
Сяє віщим знаком сонях — 
Бога сонячного Хорса.

ВОЛОДИМИР СЕНЦОВСЬКИЙ

Сенцовський

Моє серце – чутлива і ніжна мембрана,

Чужі болі лишають на нім зарубки.

Світу сього печалі вбирає, мов губка,

І тому посивіло, як голуб рано.

Моє серце – гарячий листок подорожника.

Приклади – і загоїть найглибшу рану,

Випромінює ласку і добрість кожному,

І тому зацвіло, як сонях, рано.

Володимир Іванович Сенцовський (Ященко) народився 22 липня 1952 року в селі Носелівці Борзнянського району на Чернігівщині.

1973 року закінчив філологічний факультет Ніжинського педінституту імені М. В. Гоголя. Викладав рідне слово у сільській школі, більше 30 років працює в журналістиці. Редагував районну газету “Вісті Борзнянщини”. Член Національної спілки письменників і Національної спілки журналістів України.

Володимир Сенцовський – лауреат VI Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єдина” (2005), обласної літературної премії імені Б. Грінченка. Автор книжок прози та поезії “Хлоп’ята з Тополиної вулиці” (1983), “Оленка не хоче спати” (1988), “Дивень-ранок” (1993), “Зелена неділя”, “У затінку серця” та “Привези мені, тату, сонце” (1994), “Лицар і Попелюшка” (1996), “Любов моя – футбол” (1996), “Забілина альтанка” (1997), “Борзенка” (1998), “Тихий берег, шум ласкавих хвиль” (2004), “Несуть лелеки у дзьобах веселку”, “Дванадцять місяців” (2005), “…І мої у синій маєчці літа” (2007), “Повість про велике кохання, яку я ще напишу…” (2008), “Народження Ікара” (2009).

Дитяча тематика залишається домінуючою у творчості Володимира Сенцовського. До цієї збірки увійшли нові оповідання, казки та вірші, позначені свіжістю сприйняття навколишнього світу, опромінені любов’ю до рідного краю, до всього сущого на землі. Розрахована для дітей середнього шкільного віку.

Всі твори щедро напоєні, наче цілющою водою і сонячною снагою, щирою і світлою любов’ю до людей, до рідного краю, маленької, мов дитяча долонька, річечки Борозенки.

СТАНІСЛАВ МАРИНЧИК

Маринчик

Станіслав Маринчик народився 25 липня 1937 року у м. Ічні на Чернігівщині, у родині робітника. По закінченню Ічнянської середньої школи№1 навчався у Харківській республіканській школі кіномеханіків.

Працюючи в кіномережі, навчався в Ніжинському державному педагогічному інституті ім. М. В. Гоголя. Згодом перевівся до також вузу у місті Бєлгороді, який успішно закінчив. 

Працював електриком, потім директором, потім директором Чернігівського районного Будинку культури. Відвідував літературну студію, яка діяла при Чернігівській обласній газеті «Деснянська правда». З 1968 р. в обласній та республіканській періодиці почав публікувати свої поезії оповідання, нариси, рецензії. 

Наприкінці 1970 року повернувся до рідної Ічні і заснував аматорські кіностудії «Сівач» та «Заспів», які згодом були удостоєні звання «Народний самодіяльний колектив».

Працював режисером народних кіностудій, завідував районною фільмотекою учбового кіно, згодом очолював Ічнянську та Ніжинську районні дирекції мережі кіно та відео, а також працював викладачем Ніжинського училища культури та мистецтв ім. М. Заньковецької.

Обдарований режисер створив чимало кінопортретів земляків. Кінострічки Станіслава Маринчика стали лауреатами, призерами та дипломантами республіканських, всесоюзних і міжнародних конкурсів та кінофестивалів народної творчості. А кінооповідь «Людина і дерево» про легендарного різьбяра А.Г. Штепу із с.Сваричівка Ічнянського району визнано хрестоматійним фільмом вітчизняного аматорського кінематографа. Станіслав Маринчик навчився лаконічно й образно писати сценарії для своїх майбутніх фільмів. Звичайно, не всі вони були реалізовані автором. Такі кіносценарії згодом стали основою для написання поезій, оповідань і романів. Для прихильників кінотворчості Станіслава Маринчика повною несподіванкою став вихід у світ 1995 р. його першої книжки «Біле латаття», за яку був удостоєний звання лауреата обласної літературної премії ім.М.Коцюбинського. У 1996 році Станіслава Гавриловича прийнято до Національної Спілки письменників України. Сьогодні він визнаний український прозаїк, автор двотомника творів, до якого увійшли романи «Квітка папороті», «Днів і ночей таємниці», повісті «Полустанок смерті», «У нас в Озерах», оповідання «Якось по війні …», «Срібний мерседес», «Хрест милосердя». Видання здійснене 2001 року. А в 2002 оці письменник представив читацькому загалу свій новий роман «Срібне весілля». Прозовим творам Станіслава Маринчика притаманні кінематографічна образність, захоплюючі сюжети, скупість художніх засобів, що дає можливість авторові перенести зображення із зовнішніх подій у сферу свідомості. Портрети людей і картини природи, відтворені в романах, не залишають читачів байдужими. Станіслав Маринчик є автором численних публікацій краєзнавчого спрямування. Композитори Микола Збарацький, Іван Синиця, Любов Карпенко, Світлана Целєва на вірші Станіслава Маринчика написали пісні, які виконуються й народними артистами України Валерієм Буймистером та Валентиною Пархоменко. Упродовж тринадцяти років Станіслав Гаврилович обирався головою правління Ічнянської районної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. За його активної участі в Ічні були споруджені пам’ятники видатним землякам, класикам української літератури Степанові Васильченкові та Василеві Чумаку, видатному скульпторові Іванові Мартосу (автор пам’ятника Мініну і Пожарському в Москві). Багато клопотався про збереження будинку в с. Іржавець Ічнянського району, де народився і жив класик української музичної культури Левко Ревуцький. Згодом тут було відкрито його музей-садибу. Станіслав Маринчик – один з ініціаторів та організаторів встановлення на головному корпусі НДПУ ім.М.В. Гоголя меморіальних дошок випускникам вузу – письменникам Юрію Збанацькому та Євгенові Гуцалу. Подвижницька діяльність Станіслава Маринчика на ниві культури і красного письменства відзначена званнями – відмінник освіти України, почесний член Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, заслужений працівник культури України, відмінник кінематографії СРСР. Недарма Станіслава Гавриловича називають одним із фундаторів аматорського кінематографу в Україні.

МИКОЛА ХОЛОДНИЙ

Холодний

ХОЛОДНИЙ МИКОЛА КОСТЬОВИЧ – ОДНА З НАЙЕКЗОТИЧНІШИХ ПОСТАТЕЙ У ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ ПОДЕСЕННЯ. 
Хоч значну частину зрілого життя він провів у Києві, на Вінниччині, все ж потягнуло на рідні поліські простори.
Саме тут, на хуторі Стягайлівка поблизу села Карилівка Коропського району, 30 липня 1939 року народився цей безперечно цікавий і неординарний письменник.
Життя його складалося нелегко. Воєнне і повоєнне дитинство весь час наштовхувало допитливого хлопчика на питання: чому так?Чому народ бідує? Чому навкруг неправда і неволя?
З цими думками й настроями Микола Холодний вступає на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Людина за натурою щедра і відверта, він висловлював свої думки в поезіях, які дуже швидко завоювали популярність серед студентства і політично активних членів української громадськості. Все закінчилося виключенням крамольного поета з університету.
Тим часом у Франції, Канаді, США, в інших країнах, де широка українська діаспора, видаються його книги, серед яких особливого розголосу набула збірка «Крик з могили».
За це поета вигнали з Києва. Він був безробітним, і пастухом, і сторожем. Але більшу частину життя вчителював.
У роки розвиненого соціалізму вийшли його книги: «Сутеніє в душі» (Париж, 1969 р.), «Про душу в пісню та пісню в душі» (Рим, 1979).
Остання відзначена почесною премією Ватикану.
Микола Холодний – член Національної спілки письменників з 1993 року.
Член Ради обласної НСПУ, міжнародної асоціації україністів. Його ім’я внесено до Британської енциклопедії.
Микола Холодний – лауреат премії «Благовіст» та літературної премії ім. В. Нефеліна (Козелець). Жив і працював у Острі. Серце поета перестало битися у 2006 році.

***
О 2-ій годині ночі
я схопився з ліжка
і почав писати листа до матері.
Спало все, тільки чути було,
як шашіль точе стіну.
Раптом двері до хати
відчинились самі,
побули трохи відчинені
і самі зачинились.
Боже, хто мав прийти
ЧИ ВИЙТИ?

ІВАН КОРБАЧ

Корбач

ІВАН МИХАЙЛОВИЧ КОРБАЧ — український журналіст і письменник, автор понад 30 романів і повістей, краєзнавець, відповідальний секретар «Чернігівського земляцтва» в Києві, двічі лауреат Чернігівської обласної премії ім. М. М. Коцюбинського і премії Українського фонду культури. Член Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України. Народився у 1926 році у селі Березна Менського району на Чернігівщині. 

 Батькова гілка бере початок з козацького роду Корбачів, які кілька поколінь були пов'язані з Березною та її околицями. Ще в 20-х роках XX століття неподалік Березни існував хутір Корбачівка. А коріння матері — з хутора В'яльківка, що під Стольним.

У неповні 18 років став учасником бойових дій, воював сержантом-автоматником на Другому Білоруському фронті. Понад 30 років служив в армії — від Курильських островів і Чукотки до групи радянських військ у Польщі і Німецькій Демократичній Республіці. Учасник Карибської кризи на Кубі. Полковник у відставці.

Понад 20 років працював у військовій пресі кореспондентом, редактором газети.

Був кореспондентом республіканського видання «Правда України».

Нагороджений трьома бойовими орденами та 35 медалями, Грамотою Президії Верховної Ради СРСР, одержав подяку президента України.

Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка та Львівське загальновійськове училище.

У творчому доробку Івана Михайловича понад 30 романів і повістей (зокрема, історичних), оповідань та історичних досліджень. За історичну повість «Шляхами століть» — про літописне місто Березна — удостоєний звання лауреата премії Українського фонду культури у галузі літератури. За історичний роман «Сотники» про історію Менщини часів Гетьманщини отримав премію імені Михайла Коцюбинського. У центрі роману — родини менського сотника Івана Сахновського та Генерального писаря Малоросійської колегії Андрія Безбородька. У середині XVIII ст. козацький сотник виступив проти, кажучи по-сучасному, мафії козацької старшини. Відчувається деякий перегук із сьогоденням. Романи та повісті: «Всегда в полете» (1959), «Здрастуй, Острів Надії» (1964), «Відповідаю за небо» (1975), «Максимова гора» (1982), «Весы Меркурия» (1989), «Выручайте, зайцa» (1989), «Впереди грома» (1990), «Соль на погонах» (1990), «Шляхами століть» (1992), «Сотники» (1995), «Останній похід короля» (1994), «Горячие осколки. Были о войне» (2000), «Їхала цариця нашим краєм» (2005), збірок оповідань і нарисів «Що за люди березенці» (1996), «Так ми служимо» (1975), «Минуле і сучасне літописної Березни» (2008). Зробив запис 5 книг військових мемуарів (документальних повістей ветеранів війни).

Серце письменника перестало битися 18 липня 2014 року.

МИКОЛА БУДЛЯНСЬКИЙ

Будлянський

Будлянський Микола Георгійович народився в селі Держанівка Носівського району Чернігівської області у 1953 році.

Письменник, журналіст, публіцист, краєзнавець, член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України.
Автор більше десяти книг, серед яких трилисник «Калинові дощі» (1990), поетичні збірки «Стежки і вишні» (1993), збірки нарисів «Линовицький меридіан» (1993), «Мандрівки по вертикалі» (1994), «Над битим шляхом століть» (1995), «Білі халати — колір надії» (1996), «Смак пізнього яблука» (2018)
Кількома рядками автор уміє сказати про вічне та скороминуще, незриме і прекрасне.
«Автор зі святістю ставиться до поетичного Слова, його високої ідейно-художньої та естетичної місії. Гарна поезія Миколи Будлянського повниться самобутньою образністю, багатством та сокровенністю почуттів і думок, тією глибокою сповідальністю, без якої немає справжньої поезії»
Петро Куценко
Пропонуємо вашій увазі «теплі» вірші Миколи Будлянського із книги "Смак пізнього яблука", яка уже чекає своїх читачів у нашій бібліотеці.

ЛІТО-ЛІТЕЧКО
Літо ягідне,
Літо лагідне.
Зорі маками у житах.
Лугу магія, річки магія,
Перші вишеньки у садах.
Ранок роситься,
В пісню проситься.
Стежка стелеться моріжком.
І тумани ще ходять босими,
Губи пахнуть їх молоком.
Люлі-люленьки…
То зозуленька
Лічить час, що собі іде, –
І над хатою, і над вуликом
Через літечко молоде.
Літо ягідне,
Літо лагідне
Доторкнулось до серця струн.
То кохання одвічна магія
Повертає мене у юнь.
Сад притишений
Спіє вишнями.
Знов розбрунькалася душа.
Дише юністю, в’ється ніжністю
Наша стежечка в споришах.
***
СПЕКА
Ніхто не ходить,
не літа по лісу,
Ані пісень,
ні шелесту крила.
Лише верба
витрушує з дупла
З мурашками навпіл
гарячу тирсу.
І день стоїть,
втопивши в безгоміння
Безповоротний
вічний часоплин.
І тихо так.
І чути, як з глибин
До стебел соком
пружиться коріння.
***
Осипався травень теплоцвітом
Побігла стежка в незабуть,
А за селом, де сходить літо,
Дощі калинові ідуть.
Рясні, урочисті, пахучі –
Їм серце навстіж відчиню,
Бо – як любов, як неминучість_
Дощі в калиновім гаю.
У них весни останній трепет,
І літа стишена плавба,
І чийсь гарячий юний шепіт
На ще не люблених губах.
Ідуть дощі рясні, білясті –
Луна в калиновім гаю
Чи то нестримний голос щастя
На цілий світ:
- Люблю! Люб-лю!..
***
Майський цвіт обтрусила
зоря перестигла.
Місяць в літо рішуче
наліг на весло.
Опівнічну дорогу
лоша перебігло –
І ураз підросло.
***
ЦВІТЕ ЖАСМИН…
У селі. Спогад серце лоскоче
І я вкотре пригублюю знов
Синій келих червневої ночі
Із жасминовим білим вином.
І хмелію, як в юні далекій.
Як же дзвінко сміялася ти!
Повні пригорщі з місяця-глека
Ніч насипала зір золотих.
Ми були найщасливіші в світі.
Допили синій келих до дна…
Досі креслить високу орбіту
Та сімнадцята наша весна.
Озиваються пам’яті струни
В глибині здаленілих ночей.
І у сни прилітають із юні
Карі птахи коханих очей.
Знов село. Ніч із місяця-глека
Сипле зорі гіркі, як полин.
Все не так. Лиш, як в юні далекій
Божевільно квітує жасмин.

ПАВЛО ТИЧИНА

Тичина

Павло Григорович Тичина — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959), депутат Верховної Ради УРСР від 1-го до 7-го скликання. Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929).
Народився 23 (за деякими даними 27) січня 1891 року в с. Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії. Батько Павла, Григорій Тимофійович, пономарський син, родом із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району, був сільським псаломщиком і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.
Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська».
Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.
У 1900 році 9-річний Павло, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.
У червні 1906 року помер Павлів батько. Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком.
У 1907 році закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — у семінарії. Тож у 1907—1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.
Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.
Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував від 1911 року. Цьому знайомству посприяв Михайло Жук.
У 1912 році в першому номері журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі Михайла Грушевського вперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит із віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.
У 1913—1917 роках навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло» (1913—1914), помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського (1916—1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914—1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів.
Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював Василь Елланський. У 1916 році братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв’язків із іншими самостійницькими групами.
Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот.
Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918—1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).
Почавши поетичну творчість за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Соняшні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), у якій він дав своєрідну українську версію символізму, базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму (Тракль) та інфантилізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Соняшних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни.
Жовтневий переворот й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтаційними до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода».
Того ж 1923 року створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.
У 1923 році переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а 1927 року — до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За належність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «…для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).
Там само в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.
У 1934 році переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва — і поселяється в будинку письменників Роліт.
В умовах тотального сталінського терору 1930-х, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та однойменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з’явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).
Із початком німецько-радянської війни, у липні 1941 року Павла Тичину було евакуйовано з майже 400-ми академіками, членами-кореспондентами та іншими науковими працівниками Академії наук УРСР до Уфи. Там Тичина очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. Разом із ним в Уфу була евакуйована і його родина — дружина Лідія Петрівна та її мати Катерина Кузьмівна Папарук. У 1943 році Павла Тичину призначили Народним Комісаром освіти УРСР і він виїхав з Уфи.
Війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Похорон друга», «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Попри роботу на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.
Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 1950-х — початку 1960-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників. Тим самим його поезія (з мотивами величі партії, «дружби народів», звеличенням нового вождяХрущова, «героїнь соціалістичної праці», колгоспних ланкових тощо) навіть в обставинах посилення брежнєвського терору по зреченні Хрущова звучала вже явним анахронізмом і дедалі більше скидалася на автопародіювання.
У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п’ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму.
Помер 16 вересня 1967 року в Києві.

Не Зевс, не Пан...
Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух,
Лиш Сонячні Кларнети.
У танці я, ритмічний рух,
В безсмертнім — всі планети.
Я був — не Я. Лиш мрія, сон.
Навколо — дзвонні згуки,
І пітьми творчої хітон,
І благовісні руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти:
Над мною, підо мною
Горять світи, біжать світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів:
Акордились планети.
Навік я взнав, що Ти не Гнів, —
Лиш Сонячні Кларнети.
Закучерявилися хмари...
Закучерявилися хмари. Лягла в глибінь блакить...
О милий друже, — знов недуже —
О любий брате, — розіп’яте —
Недуже серце моє, серце, мов лебідь той ячить.
Закучерявилися хмари...
Женуть вітри, мов буйні тури! Тополі арфи гнуть...
З душі моєї — мов лілеї —
Ростуть прекрасні — ясні, ясні —
З душі моєї смутки, жалі мов квітоньки ростуть.
Женуть вітри, мов буйні тури!
Одбивсь в озерах настрій сонця. Снує про давнє дим...
Я хочу бути — як забути? —
Я хочу знову — чорноброву? —
Я хочу бути вічно-юним, незломно-молодим!
Одбивсь в озерах настрій сонця.
І сміх, і дзвони, й радість тепла. Цвіте веселка дум...
Сум серце тисне: — сонце! пісне! —
В душі я ставлю — вас я славлю! —
В душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум.
І сміх, і дзвони, й радість тепла.
Десь надходила весна...
Десь надходила весна. — Я сказав їй: ти весна!
Сизокрилими голубками
У куточках на вустах
Їй спурхнуло щось усмішками —
Й потонуло у душі...
Наливалися жита. — Я сказав їй: золота!
Гнівно брівоньки зламалися,
Одвернулася. Пішла.
Тільки довго оглядалася —
Мовби кликала: іди!
Почали тумани йти. — Я сказав; не любиш ти!
Стала. Глянула. Промовила.
От І осінь вже прийшла.
Так любить? — кажи. Та швидше ж бо! —
Блиснув сміх Їй, мов кинджал...
Зажуривсь під снігом гай. — Я сказав їй: що ж... прощай!
Враз сердечним теплим сяєвом
Щось їй бризнуло з очей...
Сизокрилою голубкою
На моїх вона вустах!
Цвіт в моєму серці...
Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-первоцвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляний первоцвіт.
Ах, ізнов, кохана,
Де згучала рана —
Квітне цвіт-первоцвіт!
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вітру!
Десь краї казкові,
Золоті верхів’я...
Тільки шлях тернистий
Та на ті верхів’я.
Ходять-світять зорі,
Плинуть хвилі в морі —
В ритмах на верхів’я!
Світ в моєму серці,
Мрій танок, світанок.
Ти той світ, мій друже,
Зоряний світанок.
Я твої очиці,
Зорі, зорениці —
Славлю як світанок!
Подивилась ясно...
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! -
Обняла востаннє, — у моїй душі. —
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді.
Заспівали скрипки у моїй душі!
Знав я, знав: навіки, — промені як вії! —
Більше не побачу, — сонячних очей. —
Буду вічно сам я, в чорному акорді.
Промені як вії сонячних очей!
З кохання плакав я…
З кохання плакав я, ридав.
(Над бором хмари муром!)
Той плач між нею, мною став —
(Мармуровим муром...)
Пливуть молитви угорі.
(Вернися з сміхом — дзвоном!)
Спадає лист на вівтарі —
(Кучерявим дзвоном...)
Уже десь випали сніги.
(Над бором хмари муром!)
Розбиті ніжні вороги —
(Мармуровим муром...)
Самотна ти, самотний я.
(Весна! — світанок! — вишня!)
Обсипалась душа твоя —
(Вранішняя вишня...)

#Літературна_Чернігівщина

ВАСИЛЬ ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ

Блакитний

Василь Еллан-Блакитний (справжнє ім'я Василь Михайлович Елланський — український діяч і письменник.
Народився 12 січня 1894 року в с. Козел (нині село Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика. Михайло Васильович Елланський — батько письменника — 1890 року закінчив Чернігівську духовну семінарію. У 1891—1893 роках — священик Воскресенської церкви в селі Хмільницях Чернігівського повіту Чернігівської губернії. Від початку жовтня 1894 року — священик Покровської церкви в селі Козел Чернігівського повіту Чернігівської губернії. Помер у 1902 році й залишив трьох синів і дочку на утриманні дружини — Анни Вікторівни Модзалевської. Відтоді єдиним джерелом існування сім’ї була материна пенсія. У 1903 році сім’я Елланських переїхала до Чернігова, де спершу винаймали дешеву квартиру в Холодному Яру, на околиці міста.
1906 року за допомогою родичів матері купили невеличкий будинок, що містився в глухому завулкові. Тут і прожив Василь до осені 1914 року, коли виїхав у Київ. Але й після того часто навідувався він сюди, а 1917 року майже цілий рік разом із родиною мешкав у Чернігові. Матеріальні умови родини були такі злиденні, що мати мусила віддати дітей до духовної школи, де їм було гарантоване безкоштовне навчання. Учитись Василь почав рано, але до духовної семінарії вступив лише в десять років, бо мав слабке здоров’я.
Від 1910 року письменник навчався в Чернігівській духовній семінарії, яку щиро не любив. Відвідував знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського, де його перші вірші (Еллан почав писати вірші від 1912 року) сприйняті з доброзичливою увагою майстра. Після закінчення четвертого класу (1914) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, приятель — Павло Тичина. Соціально-економічні дисципліни, що їх тут викладали, були до душі молодому Василеві Елланському.
Очолював Чернігівське відділення Братства самостійників.
Інститут він не закінчив, у 1917 році недавній студент з головою пірнув у революційну роботу: революційні гуртки, товариство «Просвіта», участь в організації повітового селянського з’їзду на початку літа 1917 року. Усе це закономірно привело Василя Елланського до партії українських есерів. Він став її активістом, а незабаром і головою її Чернігівського губернського комітету. За часів УНР навесні 1918 року Василь Михайлович потрапив до Лук’янівської в’язниці за антиурядове звернення «До робітників і селян України». У революційні роки Василь Елланський брав участь у створенні підпільної друкарні в Одесі, керував повстанням проти гетьмана в Полтаві, під час наступу військ Денікіна, переховуючись у сторожці на Байковому кладовищі, керував київським боротьбистським підпіллям.
Після злиття українських комуністів-боротьбистів із КП(б)У вів боротьбу проти «націоналістичних» тенденцій у партії й державі («опозиційна» промова Василя Блакитного на конференції КП(б)У в листопаді 1920 року), кинув усі свої сили й енергію на організацію культурного відродження в Українській СРР. Перший і незмінний редактор урядової газети «Вісті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету» та додатка до неї — «Література. Наука. Мистецтво» (пізніша назва — «Культура і побут»). Заснував і редагував журнали «Всесвіт», «Червоний перець». Певний час був головою колегії Державного видавництва України. Організатор і керівник першої спілки пролетарських письменників «Гарт», що мала філії в багатьох містах України і навіть у Канаді.
Тяжка недуга серця, яку з раннього дитинства мав Еллан-Блакитний, призвела до його смерті на 32-му році життя. 4 грудня 1925 року Василь Михайлович помер у Харкові. Згодом поета було проголошено «буржуазним націоналістом», «бандитом» і посмертно винесено вищу міру покарання.
1934 року було демонтовано пам’ятник Василеві Еллану-Блакитному, поставлений його друзями в Харкові. Твори письменника були офіційно заборонені, а його товариші по партії боротьбистів розстріляні чи заслані до Сибіру.
Як уже було сказано, Василь Еллан почав писати вірші від 1912 року. 1917 року поет написав вірш «Вперед» («Ні слова про втому!»), що позначив вступ автора в період творчої зрілості. Образний світ його поезії (основна частина його лірики написана 1917—1920 років) — це світ, яким бачить його революціонер, що визнав за закон свого життя боротьбу й саможертовність з усім її аскетизмом і «неувагою» до «простих» життєвих реалій тих самих «мільйонів», за які він бореться. Вірші вийшли в його збірці «Удари молота і серця» (Київ, 1920, 24 с.)
Після 1921—1922 років ліричний голос Василя Еллана поволі стихав. Був автором багатьох статей-передовиць у газеті «Вісті ВУЦВК», де послідовно пропагував діяльність комуністичної партії. На ситуацію в країні і міжнародне життя він реагував переважно сатиричною поезією. Протягом 1924—1925 років він видав три книги віршованої газетної сатири: «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум». У доробку письменника низка новелістичних етюдів та нарисів («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні» та інші) і значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, а також низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва. Цій творчій трансформації Еллана присвятив статтю Микола Хвильовий.
* * *
Десь грають хвилі у танку,
Бурун реве, шумить, іскриться,
А в тихій бухті на піску
Дрімає в мушлі перлівниця.
У колисанках плине час,
Край мушлі хвильки пінять піну...
Та уздрів мушлю папуас,
Розняв, зирнув і в море кинув.
Але ножем її розняв,
І ніж зробив пекучу рану.
Бурун знесилену підняв
Й одніс в обійми океану.
* * *
Старовинний цілують рояль
Білі, тонко-стрункі рученята...
Сивий морок зловісно насовує в хату...
Серце стис невимовний, розпачливий жаль...
Заридати б тепер! Заридати,
Як ридає рояль...
Елегійний ноктюрн завмирає
У отруйнім екстазі кохання...
Тихі звуки і пестять, і ранять...
А байдужість солодка ляга, як гора,
На безсиле думок поривання.
Ах, цей вечір... Ця гра!..
* * *
Червоні плями листу осіннього —
Криваві рани на сірих вулицях...
І сонце — вже не сонце... Тінь його
На небі хмуриться, у хмари щулиться.
Вночі ключі гусей за хмарами
Одсталих кличуть срібними сурмами,
І в душі стлумлені утом ноктюрнами
Ті згуки бризкають огнями-вдарами.
#Літературна_Чернігівщина

СТАНІСЛАВ РЕП’ЯХ

Репях

Станіслав Панасович Реп’ях народився 14 травня 1938 року в Глухові Сумської області, а дитинство провів у селі Макіївці Носівського району Чернігівської області, де народилися його батьки. Станіслав був обдарованою дитиною. Хлопець мріяв про військову службу, захоплювався футболом, багато читав, цікавився німецькою мовою, історією. З 1956 року Станіслав почав дописувати в Лосинівську районну газету «Ударний труд». Одне з його оповідань перемогло в конкурсі для письменників-початківців, який організувала газета.

1957 року газета «Деснянська правда» опублікувала перші вірші С. Реп'яха. Того ж року він став студентом філологічного факультету Вінницького державного педагогічного інституту ім. М. Островського. Після третього курсу перевівся на заочне відділення. Він працював коректором обласної молодіжної газети, а також на посаді методиста з клубної роботи у Вінницькому Будинку народної творчості. Тут же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тамарою Майданюк.
У 1960 році у журналі «Жовтень» було опубліковано вірш Реп'яха «Картина», а трохи згодом з'явилася перша добірка поезій хлопця у газеті «Ленінське плем'я». Переднє слово до неї написав Євген Гуцало.
Улітку 1961 року Станіслав переїхав до Чернігова і почав працювати у редакції обласної молодіжної газети«Комсомолець Чернігівщини». Там він писав статті, нариси, а також вивчав життя Чернігівської області і займався власною художньою творчістю. Серед чернігівських письменників товаришував із такими як Кузьма Журба, Дмитро Куровський, Вілій Москалець, Павло Сердюк, Микола Турківський, Микола Слав'ятинський. 1962 року закінчив навчання, а вже 1963 року став літературним працівником редакції газети «Деснянська правда», де пропрацював понад 7 років. Того ж року був у Києві, зустрічався із Олесем Гончарем, Платоном Вороньком, а згодом із Павлом Тичиною.
1964 року вийшла книга нарисів «Незвичайне відрядження», написана спільно з В. Савченком. 1965 року вийшла перша збірка його віршів «Твоїм іменем», а потім — ще кілька збірок творів C.Реп’яха . Микола Руденко написав, що Станіслав Реп'ях - «справжній поет». С.П. Реп'ях став членом Спілки письменників України у березні 1970 року. До Спілки письменників його рекомендували письменники Євген Гуцало, Володимир П'янов та Олександр Підсуха.
У грудні 1976 року С. Реп'ях очолив Чернігівську обласну організацію Національної спілки письменників України. З 1999 по 2000 рр. працював у газеті «Чернігівський вісник» і на обласному радіо. Також він був членом правління Літфонду СРСР, згодом — членом Ради Національної спілки письменників України.
Він є автором збірок поетичних творів: «Твоїм іменем» (1965), «Барви» (1967), «Листя» (1969), «Многокутник» (1972), «Творці добра» (1977), «Синівське» (1985), «Вербна дорога» (1990), «Добриня» (1990), «Чиїсь голоси у мені» (1991); документальних повістей «Глибока борозна» (1980), «Провісник сонця» (1990), «Тарасові сліди. Марево» (1992) та ін.
1996 року було видано двотомник творів письменника, до якого ввійшли художні твори й переклади.
1966 року у США було видано двотомник поезії «шістдесятників» — «Шістдесят поетів шістдесятих років». Упорядник Богдан Кравців, у передмові до першого тому писав про перспективність та гостроту творів Станіслава Реп'яха, а до другого тому включив його вірші.
Понад 100 пісень написано на вірші С. Реп'яха. Серед композиторів були Б. Буєвський, О. Білаш, О. Яковчук, М. Осадчий, О. Красотов, М. Збарацький, П. Зуб, І. Зажитько, С. Терлецький та багато інших. Пісні виконувалися такими співаками як: М. Кондратюк, Р. Кириченко, А. Кудлай, В. Бокач, Т. Олійник та багато інших.
«Укртелефільм» зняв документальну кінострічку «Люди і долі» за його сценарієм у співавторстві з В. Фоменком. Також він писав статті й нариси про А. Олійника, К. Журбу, Л. Тереховича та інших. Твори Станіслава Реп'яха перекладені на дванадцять мов. Сам Станіслав Панасович перекладав твори з російської, білоруської, болгарської, чуваської, грузинської, німецької та інших літератур.
Письменницька та журналістська діяльність Станіслава Реп'яха була відзначена: Міжнародною літературною премією імені Григорія Сковороди «Сад Божественних пісень», Літературною премією імені Володимира Сосюри, чуваською премією імені Михайла Сеспеля, міждержавною російською премією імені Бояна, Чернігівськими обласними преміями імені Михайла Коцюбинського та імені Василя Блакитного, премією «Тріумф» імені Миколи Гоголя.
Станіслав Реп'ях був нагороджений грамотою Верховної Ради УРСР, орденом «Знак пошани», Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Чуваської АРСР.
Станіслав Реп'ях помер у Чернігові 29 червня 2012 року після тяжкої хвороби. Похований у Чернігові на цвинтарі Яцево.
У 2018 році Чернігівським літературно-меморіальним музеєм-заповідником М.Коцюбинського видано книжку спогадів сучасників про Станіслава Реп'яха «Йому ще жити й жити у серцях».

ІВАН КОЧЕРГА

Кочерга

Народився Іван Антонович Кочерга 6 жовтня 1881р. в містечку Носівці на Чернігівщині в сім’ї залізничного службовця, що зумовлювало часті переїзди родини. Лише 1891 p. Кочерги оселяються на постійне проживання в Чернігові, де 1899 р. Іван закінчує гімназію. Відтак їде до Києва і вивчає право на юридичному факультеті університету. Після закінчення університетських студій у 1903 р. повертається до Чернігова і стає на службу чиновником у контрольній палаті. Від 1904 р. виступає з театральними рецензіями на сторінках чернігівських газет.
1910 р. пише першу п’єсу (російською мовою) «Пісня в келиху» (уперше поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926 р. у перекладі П. Тичини під назвою «Легенда про пісню», п’єса успіху не мала).
Нова п’єса — «Дівчина з мишкою» (рос. мовою, 1913) мала помітний, хоч і скандальний успіх.
1914 р. І. Кочерга переїхав у Житомир.
П’єси російською мовою «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп (Весільна поїздка Марусі)» (1924) завершують певний етап драматургічного розвитку, у цей період творчого життя письменник починає писати українською мовою.
1925 p. він завершує роботу над п’єсою «Фея гіркого мигдалю». 1927 р. — пише нову п’єсу «Алмазне жорно». 1928 р. — кілька п’єс, безпосередньо пов’язаних тематикою і проблематикою з тогочасною дійсністю. У цей період І. Кочерга з посади ревізора житомирської робсельінспекції переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом — у «Радянську Волинь». Він пише комедію «Натура і культура» (1928), драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928) і низку так званих «кооперативних» п'єс, типових для 20-х років агіток.
Вистава «Марко в пеклі» у харківському Червонозаводському театрі (режисер В. Василько) мала успіх, але до самої п’єси рецензенти поставилися стримано.
На початку 30-х Іван Кочерга пише чимало п’єс: драматична поема «Свіччине весілля» (1930; інша назва «Пісня про Свічку»), водевіль «Ліза чекає погоди...» (виданий 1931 р.), п’єса «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка», 1933).
Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише 1935 р. в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний хід сценами десятків театрів.
П’єса «Майстри часу», незважаючи на те, що спочатку була відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів у 1934 p. дістала (під назвою «Годинникар і курка») третю премію.
1934 р. І. Кочерга переїздить до Києва, де поринає в активну громадську, критико-публіцистичну та творчу роботу. Продовжує художнє опрацювання проблемних філософських питань, працює і над кіносценаріями, перекладами.
Під час Другої світової війни живе в Уфі, де редагує газету «Література і мистецтво» й працює в Інституті літератури АН УРСР. У цей період створює кілька невеличких п’єс, які, часом дотепні, по-своєму правдиві, не стали, однак, досягненнями автора.
Дещо згодом написані твори «Чаша» (1942); «Досить простягти руку» (1946). Повернувшись 1944 р. до Києва, І. Кочерга пише романтичну драму «Ярослав Мудрий» (1944, друга редакція — 1946).
У повоєнні роки основні творчі сили письменник віддає роботі над драматичною поемою про Т. Г. Шевченка «Пророк» (1948).
Помер Іван Антонович Кочерга 29 грудня 1952 р.

СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО

Васильченко

Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище — Панасенко) — український письменник і педагог.
Народився 8 січня 1879 року в м. Ічня нині Чернігівської області в сім’ї безземельного селянина-шевця. Навчався 1888—1893 в Ічнянській початковій школі. Два роки готувався до вступу в учительську семінарію. 1895 вступив до Коростишівської учительської семінарії (закінчив 1898). Одержав направлення в однокласну міністерську школу в с. Потоки на Канівщині. Невдовзі переведено до Богуслава.
У часи вчителювання (1898—1904) вів щоденник «Записки вчителя».
19 грудня 1903 (1 січня 1904) уперше надрукував оповідання «Не устоял (Из жизни народного учителя)» в «Киевской газете».
1904 року вступив до Глухівського учительського інституту, 1905 кидає інститут. Виїхав на Донбас, учителював у с. Щербинівка (нині м. Торецьк Донецької області).
1906 року Степана Васильченка заарештували за участь у робітничих страйках. Сидів у в’язниці. 1908 року хворого на тиф Васильченка польовий суд виправдав через брак доказів, звільнив із Бахмутської тюрми, категорично заборонив учителювати.
Васильченко повертається до Ічні, заробляє на життя приватними уроками. 1910—1914 — завідувач відділу театральної хроніки газети «Рада».
У літературний процес Васильченко включився 1910 року вже зрілим митцем із власним поетичним голосом. Саме тоді з’явилися друком його оригінальні твори — «Мужицька арихметика», «Вечеря», «У панів», «На чужину», «Циганка» та ін., пройняті любов’ю до людини праці, утвердженням віри в перемогу справедливості.
У 1910—1912 рр. Васильченко пише й друкує цикл новел і оповідань, присвячених учительській темі («Вечеря», «З самого початку» та інші). Проблема виховання нової людини значною мірою зумовила звернення Васильченка до художнього опрацювання дитячої тематики, органічно пов'язаної з творами про вчителів.
Хвилюють читача і психологічні етюди письменника «Дощ», «Дома», «Волошки», «Петруня», оповідання «Роман», «Увечері», «Свекор», «Басурмен» та ін. Оптимізм Васильченка особливо виразно виявився в одному з найкращих його творів, присвячених дітям, — «Циганка».
Під час Першої світової війни мобілізовано до армії, командир саперної роти на Західному фронті. Тоді побачили світ перші збірки новел «Ескізи» (1911), «Оповідання» (1915). Окремий цикл у художньому доробку Васильченка складають твори, написані під безпосереднім враженням від Першої світової війни. В «Окопному щоденнику», оповіданнях «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Отруйна квітка», «Чорні маки» та ін. Васильченко зображує жахи війни, сумні будні людей у сірих солдатських шинелях.
1921 працював у Києві вихователем і завідувачем дитячого будинку, 1921—1928 — учителем школи імені Івана Франка.
Цікавою сторінкою спадщини Васильченка є драматичні твори, переважно одноактні п’єси, які за тематикою і багатьма художніми засобами органічно близькі до його прози .
Багато працює Васильченко у радянський час і над творами з минулого життя («Талант», «Віконце», «Осінні новели» та ін.). Показовим у цьому плані є цикл «Осінні новели», який Васильченко писав, починаючи від 1923, майже 10 років. Одна з художньо найдовершеніших новел циклу — «Мати» («Чайка»).
Васильченко написав драматичні твори («Минають дні», «Кармелюк» та ін.), кіносценарії за фольклорними мотивами, фейлетони, цикл новелет «Крилаті слова», переклади творів російських письменників Гоголя, Лєскова, Короленка, Серафимовича.
На особливу увагу заслуговує задум Васильченка створити велику біографічну повість про Тараса Шевченка. З п’яти запланованих частин він встиг завершити тільки першу — «В бур’янах» (вийшла посмертно — 1938 року).
Помер 11 серпня 1932 року від хвороби серця. Похований на Байковому кладовищі.

КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ

Москалець КОСТЬ МОСКАЛЕЦЬ - УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ, ПРОЗАЇК, ПЕРЕКЛАДАЧ, ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК, МУЗИКАНТ.

Народився біля Батурина на Чернігівщині в родині письменника Вілія Москальця. Закінчив середню школу № 4 в м. Бахмач (1980). Заочно закінчив Літературний інститут ім. Горького в Росії (поезія, семінар Едуарда Балашова)(1990).
• Один із засновників бахмацької літературної групи ДАК. Служив у війську (1981—1983), працював на радіозаводі в Чернігові, був учасником Львівського театру-студії «Не журись!», виступаючи як автор-виконавець власних пісень. Автор слів і музики відомої в Україні пісні «Вона» («Завтра прийде до кімнати…»). Член Національної спілки письменників України (1992) та Асоціації українських письменників (1997)
• Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка 2015 року — за книгу літературної критики та есеїстики «Сполохи».
• Лауреат премій ім.О. Білецького (2000), ім. Василя Стуса (2004), ім. М. Коцюбинського (2005), ім. Г. Сковороди (2006), ім. Ю. Шевельова (2014). Мистецької премії «Глодоський скарб»
Живе у Києві.
2000 року Віктор Морозов записав диск «Треба встати і вийти», а у 2008 році — диск «Армія світла». Ці диски складаються з пісень Костянтина Москальця. Низку пісень музиканта виконує Тарас Чубай із гуртом «Плач Єремії» — зокрема, легендарну пісню «Вона»
Проза Москальця перекладена англійською, німецькою, російською та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе..
Вона
Завтра прийде до кімнати
Твоїх друзів небагато
Вип’єте холодного вина

Хтось принесе білі айстри
Скаже хтось: "Життя прекрасне"
Так життя прекрасне а вона

А вона а вона сидітиме сумна
Буде пити не п'яніти від дешевого вина
Я співатиму для неї аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль

Так у світі повелося
Я люблю її волосся
Я люблю її тонкі вуста

Та невдовзі прийде осінь
Ми усі розбіжимося
По русифікованих містах

Лиш вона лиш вона
Сидітиме сумна
Буде пити не п’яніти від дешевого вина

Моя дівчинко печальна
Моя доле золота
Я продовжую кричати
Ніч безмежна і пуста

ВАСИЛЬ ЧУМАК

Чумак В.

Чумак Василь Григорович (справжнє прізвище — Чорненко) — український поет, публіцист, громадський і культурний діяч.
Народився 7 січня 1901 року в містечку Ічні на Чернігівщині в селянській родині.
1918 року закінчив гімназію в Городні й переїхав до Києва, де став активним діячем Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів). Працював секретарем журналу «Мистецтво» і був співробітником Всеукраїнської літературної колегії при Народному комісаріаті освіти УСРР, член літературного угрупування «Гарт».
Заарештований разом денікінською контррозвідкою за участь у організації повстання проти білогвардійців на Київщині, розстріляний конвоєм під час спроби втечі. Після встановлення радянської влади в Києві в грудні в районі Лук’янівського кладовища було знайдено декілька закопаних тіл, серед яких були Михайличенко, Чумак. Похований 29 грудня 1919 року в братській могилі на території Аносівського парку (нині парк Вічної Слави, могила не збереглася).
Василь Чумак — автор революційно-романтичних поезій, оповідань, нарисів, літературно-критичних і публіцистичних статей («Революція як джерело», «Євангелія Новітнього Заповіту»). Писав новели в прозі та рецензії. Як поет — імпресіоніст за допомогою називних речень, виразних деталей, кольорів, «штрихованої стилістики» майстерно відбив складні психічні переживання людини та її мінливі настрої, а головне — відтворив волелюбну енергію мас до незалежної України в добу національної революції 1918—1919 років. Друкувався від 1917 року.
Автор виданої посмертно поетичної збірки «Заспів» (1920).
У середині 1930-х років твори Чумака за належність його до боротьбистів були заборонені.
У середині 1950-х років творчість Василя Чумака реабілітовано.
VASYL CHUMAK
Березневий каламут
Розірвала краля-мавка
льняно шитий гомін-жгут:
плине зграйно, плине плавко
березневий каламут.
В перебіжнім шумовинні
ланки-бризки марсельєз:
хай загине, хай загине
мрійновтома сонних плес.
В сонце цілять стріли-трави,
сонце — в трави й буйний ґрунт.
Зручно, просто керму править
березневий каламут.
Стільки щастя, що боюся
Стільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.
Шовковинками проміння перев’яже, обів’є.
Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.
Всю жагу — зоревий трунок, п’яний трунок — ізоп’є.
Тільки мент. Обламок менту — блискавично-перебіжний.
І не буде — і шукати мов заказано мені.
Хочу знову. Хай полонить. Хай цілує палко-ніжно.
...Усміхається проміння срібним жалем на вікні.
Травень
Йти. Мовчати. Нащо стежка? На узліссі. Яругами.
Стати — слухати: говорить захмелілий гай.
І самому захмеліти — й не словами, а рухами
говорити про зелене, безкордонне-безкордонне...
А розмай?!
Пісня тоне,
тоне в шелесті, між листом...
Говорити переконано, барвисто
і когось переконати. Цебто знятись пташиною,
пташиною літаючи — задзвеніть, заворожить:
ви ще й досі задоволені півопругом та хатиною?
Можна ж краще і вільніше
жить!
Потім: тихше — тихше — тихше...
І замовкнути: нема!
Тільки шелест. Тільки листя. І розмай.

ГАННА БАРВІНОК
(ОЛЕКСАНДРА БІЛОЗЕРСЬКА-КУЛІШ)

Барвінок Г.

Ганна Барвінок (насправді — Олександра Михайлівна Білозерська-Куліш — українська письменниця. Дружина Пантелеймона Куліша. Народилася 5 травня (23 квітня) 1828 року в Борзні, але в той час були часті пожежі в цьому місті, і їх будинок згорів, отож багатодітна сім’я переїхала на недалекий хутір Мотронівку.
Батько Олександри — предводитель місцевого дворянства, один із найосвіченіших людей у тих краях.
Олександра Білозерська — сестра українського громадського та літературного діяча, журналіста Василя Білозерського, українського фольклориста й етнографа Миколи Білозерського, а сестра Люба була коханою та музою Віктора Забіли (хоча вийшла заміж за поміщика Івана Боголюбцева).
Олександра навчалась у приватних пансіонах (село Кропивне на Полтавщині, місто Конотоп).
Білозерська 15-річною познайомилася з майбутнім чоловіком. Пантелеймон Куліш був старшим за неї на 9 років. Підтримувала дружні контакти з Тарасом Шевченком, залишила про нього спогади (він також був найкращим другом Василя Білозерського і старшим боярином на весіллі Кулішів).
Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства й арешту чоловіка виїхала до Тули, слідом за засланим чоловіком.
Від 1854 жили в Петербурзі.
1883 — подружжя Кулішів оселилося в Мотронівці.
Коли згорів рукопис українського перекладу «Біблії», над яким Куліш працював 25 років, умовила його почати роботу заново.
Брала участь у розвитку філософії, ґрунтованої на українській державності.
По смерті чоловіка продала садибу в Мотронівці, щоби видати його творчу спадщину. Її зусиллями видано найповніше досі зібрання творів письменника.
Померла 6 липня (23 червня) 1911 року. Похована поряд із чоловіком у Мотронівці.
Восени літо
Мені б то вже, здавалось, ніби й ніяково молодого подружжя ш первою жінкою прожив я таки, хвалити Господа, гарно. Діток позгодовували і худоби придбали. На все село старий Кавун хазяїн. Двома плугами орю; хлібець од літа до літа молочу. І хатѝ в мене, як бачите, нові, просторі. В Києві образи покупив хороші. Люди мене багатирем по всіх селах славлять.
— Що йому, багатиреві такому? яка йому журба? Старша дочка на порі, двоє хлопців підпарубочих да наймитів двоє, — чого йому в світі журитись?
А то, знаєте, сумний було ходжу я, як умерла моя Настя небога. То родички мені й переказують: отак люди плещуть, мовляв. Еге, добре чуже лихо міряти, — зміряй своє!..
Ото вмерла моя перва жінка Настя, — дай, Боже, їй царство небесне! Я ще послужив громаді з півроку... Я, бачте, був сотським. Ось моя й грамота. Се мені дала громада. «Ти в нас, Іване, був радителем, — ми тобі похвалу написали». Так я її оправив під скло — нехай же буде пам’ять — і висить у мене в світлиці.
Де вже було мені служити? Не то громадського — свого діла головою не подужаю. Нудьга мене бере — землі никну. Оце ж, думаю, старії года мене крушать: не піддаюсь, знаєте, журбі. Покинув сотникувати, та й думаю: «Радітиму вже тільки дітям». Козацтво скільки мене не прохало, скільки могоричу того мені не ставили... Ну, й я їм поставлю, а служити більше не схотів. Думка така: поживу з дітьми, то подужчаю: не признаюсь і сам собі, що червак серце точить. Дав лад дома... Старша дочка в мене, хвалити Бога, дівка моторна, — як мати малим дітям: іще не охмається й заміж.
— Я, — каже, — татусю, погуляю в тебе; надівуюсь і накрасуюсь.
А мені світ не милий — про те мовчу їй. Сумно мені самому вік кінчати. Діти — чужа користь, а найбільш того дочки. Хто сиву голову мою на останці віку мого догляне? Хто у недузі припаде, так як вірне подружжє? І діти мене не тішать! Думав, вони мене розважать — ні! Нема моєї голубки Насті! Добра була людина, хай вона дітям сниться!
Зробив собі труну у клуні, що й діти не знали. Піду було, ляжу в труну, та й замру, хоч би й поховали.
Діти було питають:
— Де ви, тату, були? Ми на вас гукали.
— Спав, – кажу, — на ожереді.
Така смертельна нудьга брала послі покійної Насті, — хай їй земля пером! Я й знаю, що гріх мені так убиватись; та що ж, коли старість іде, а я один!
Журюся... А тут баби та діди, наше шановне козацтво, зійшлись якось святками, випити по чарці й побалакати... Кивають головою, що зо мною сталося! Підкосило мене, як косою; змарнів і посивів — чого б, здається? Дивуються, що в мене всього доволі, а сам ходжу, наче чоловіка згубив, абощо. А котрі розумніші, рають мені:
— Шукай, Іване, собі пари. Не довікуєш ти так віку. Се в тебе, мабуть, така натура, що самотою тобі не прожити.
А баби мені ще більшого жалю завдають:
— Що то вмирати не хотіла твоя Настя! Що то їй добре було за тобою! Повна чаша в господі, ласкаве слово од чоловіка, кругом діточки, як вінок, і повага ж яка од усіх!
— Коли б, — кажу, — мій вік ішов не вперед, а назад! Мені тепер саме на веселу жизнь засвітилось: слуги в мене свої — дітки рідненькі; і слуги вірнії, і порада й потіха.
Розжалобили мене такими речами: усе наше життє любе-хороше як на папері списали.
Одна баба родичка каже:
— Одружись, Іване, бери Пастухівну — заможня!.. аж скриня тріщить, вона тільки не признається...
— От, — кажу, — хай мене Господь боронить! Я її змолоду знав: така скнара! А мені навіщо те добро? У мене всього доволі: буде й дітям, і мені.
— Ну, так Петренкову Зіньку. Що за хороша дівчина — сказати!
— Бог з вами! Що оце ви торочите! Оце б то я, стар чоловік, занапастив молодий вік дівочий! Мені як би таку, не дуже й молоду: іще лучче, як би вдову, хоч і вбогу, дарма, та щоб була звичайна, поважала людей і гріха боялась... А то, що мені взяти мордовану?.. Щоб іще — крий Господи — на старість і свою честь іскаляти? У мене ж дочка на виданні; у мене сини поруб’ята! Годі, го-ді! — кажу. — Не одружуся, і не турбуйте мене. Як згадаю свою покійну Настю, хай їй легенько лежати, так ні одна не підходить у нас у селі.
Бабам тільки натякни, то щодня бігатимуть: і та б пішла, і друга. А що люблять весілля!.. Я все село своє перебрав собі в голові, — ні одна не припадає до серця.
Так і порішив, — не шукати вже пари... Та оце на Маковія був у Крутих Байраках ярмарок. Я на перепутті, ідучи через Вербовці, завернув до свого небожа. Там наш бджоляник укупі стоїть, так за одним заходом, думаю собі, навідаюсь. Те да се, слово за слово, почали радитись, щоб укупі їхати ярмаркувати. Поєднались; я своїх волів у його покинув, а на небожовому возі ми вдвох і поїхали. Говоримо їдучи; я й сумую, що старість без подружжя трудна й гірка. Дітки молодії граються, всякі собі забавки та жарти вигадують, а я, старий, вийду одинокий, сяду на призьбі, схилюся — ні з ким слова мені сказати. Дітки ж колись розійдуться: хлоп’ята вже квапляться чумакувати, а з дівчат яка користь? Розберуть по чужих дворах; а я один сумуватиму...
Так то журюсь собі. Небіж і накинувся: женись, дядьку, да й женись!
— Нема, — кажу, — пари мені пристойної. У нас і по всьому селі нема такої, щоб уподобав.
— Та чого ж вам у своєму женитись? Я вам знайду таку пристойну пару, дядьку. Так ви, мені здається, не раз у нас її й бачили. Ольгою зовуть.
— Хіба ж, — кажу, — Ольга вдова?
А я бачив її в небожа, як вона вбивалась за своїм чоловіком: її чоловіка взяли у москалі.
— А вже ж удова! Прийшла оце бумага з полку, що чоловік її помер. А що то за молодиця, дядьку! Хороша, хоч з лиця води напийся, а тиха, а роботяща — сказати!
Справді мені й тоді ще в око впала, що яке-то молоде й хороше, та нещасливе!
— Ось заїдьмо, — каже, — буцім, води напитись мимоїздом, до тої вдовиці. Вона живе на ріжку, коло царини. Та я там свій і мішок візьму: вона до себе забрала з пшоном, як товкла в нас просо за одсип.
От і двинули, та й зайшли до неї, до оцієї моєї вже тепер Ольги. Чи думав я, побачивши її вперше, що колись вона мені дружиною буде? Зайшли, а воно собі, одиноке, метушиться по подвір’ю. Ми на неї почали гукати!
— Молодице, молодице! Ось ходіть сюди!
Прибігло воно, таке чепурне, краска так і горить на щоках. Уклонилося нам і питає:
— Чого бажаєте, дядьку?
А мене наче огнем у серце пройняло від її голосу.
Я — мов би то води напитись, а небіж – за мішком. Забрали й поїхали.
Що ж? цілу дорогу мигтить мені в очу, як сонце! Само собі сирітствує... Таке молоде, таке звичайне, таке трудяще! Да так чогось, аж боюсь, щоб не поспитав мене небіж, як вона мені здалася. А він як на те ж:
— А що, дядьку, вподобали? Гарна вдова?
Я аж затрясся...
— Молодиця, — кажу, — нівроку їй, гарна! Да що ж? Не мені старому з нею паруватись.
А в голові ізнов своє... А як уклонилось! а як, ухопивши коромисло, кинулось за свіженькою водою до колодязя! а як, ідучи до нас, сорочку осмикало, бо підтикане було і рукавчата закачані були. Ото поралось коло чогось! Та яке ж соромляже, Боже! А як, подаючи воду, сказало:
— Будьте здорові, пивши! — наче справді поздоровшав, аж на серці полегшало від того слова тихого.
Чого ж се воно мені так?.. Увесь той сум мов чарами одвело мені. І на возі мені не сидиться... лучче б я пішов поміж нивами, по обміжках, слухав би, як жито шумить, іграє колосом. Що вже там не говорить небіж, я його не слухаю, — у мене в очу жита, жита хвилясті... Таке мені привиджується, що Бог його знає й що, а сам такий чогось добрий-добрий зробився! І хочу здержатись, та не впинюсь.
— Отам, — кажу, — небоже, в тебе хлівець зовсім світиться; а в мене два вози лози зосталось од весни; приїдеш, так забереш.
І сам не стямився, як вихопилось сеє слово.
— О, спасибі ж вам, — каже, — дядечку! А я бідкаюсь, де його мені взяти! Болото сю зиму не замерзало, дак я й не вивіз собі, а на зиму нічим хліва захистити.
Говорить, а я вже його й не слухаю, да іще думаю: Живе коло мене убога вдова, розгорила собі мазанку з весни. Треба їй послати мірочок зо дві житця на новосіллє та цямринку в колодязь їй упустити. У неї тільки хата нова, а хазяйства ніякого... здається, й курка не ходить; а города того крихта, що ні за що й рук зачепити старостою. Іще ж, — думаю, — треба й старця Божого, Архипа, запомогти. Стріха в його добре попрогнивала і мохом пообростала: треба заладнати. Пошлю наймитом віз очерету, нехай полагодить; та борошенця і конопельок, — думаю, — можна приложити: він усе плете на мір вірьовки.
Думаю, а вона мені, оця Ольга, з-перед очей не сходить. Так мені аж ніби моторошно... а більш усього, що тут небіж. Чому я сам не поїхав?.. А послі взяв, та й приліг на возі.
— Щось мене, — кажу, — клонить на сон... спочину трохи.
А я, аби він на мене не дивився; а в голові усе своє.
«Боже мій! — думаю, — чи не оце ж моя пара? У себе в селі не вподобав, а тут в убогій хатині, серед степу, на ріжечку, як на припічку, хатиночка приткнулась. Що сужено, то не розгужено...
«Ні, — думаю, — дурниця в голову залізла! Я ж уже перебрав усіх у селі з бабами, і зарік положив не женитись».
А послі знов, як згадаю, яке воно чепурне, та яке ж звичайне, як привітало нас, та ще молодеє, хоч куди хороше! і гіркої випило у короткий вік доволі!.. Ось, мабуть, чи не три годи вдовує, всяке обіжає, корить, а воно й не змагнеться. І не попустило ж себе як-небудь: нігде слова про його негожого не чути. Тільки кажуть: роботяща і богобоязлива. Посправляло собі всього удовуючи: так окукобилось, мов та горличка... Не при достатку, а все до ладу; не прогуляло, не пропило з парубками, з москалями, як другі, зоставшись, не то удовами, а скоро тільки чоловіки чуби покидали...
Повертаючись із ярмарку, уже й не минув її. Ввійшов у хату, а воно, як квітка, сидить і щось там собі корписає. Так собі, в запащині, в сорочечці і в очіпку: звісно дома.
— Здорова була, молодице!
Як схопиться ж воно з лавки, аж затрусилось... Хата була настіж, так я і ввійшов стиха.
— Будьте здорові, дядьку.
— Помагай бі, — кажу.
— Спасибі вам! — ізнов уклонилось, та чогось аж зачервонілось... аж жахтить...
Я взяв її за руку.
— Ольго, — кажу, — моя кралечко! Чи хочеш ти мені, старому, дружиною бути, старий вік мій заквітчати?
А вона, моя горличка, як заплаче!
— Я, — каже, — сирота, дядьку!
А само труситься.
В мене аж серце заболіло. Я її пригорнув до себе, та й кажу:
— Будеш, Ольго, моєю вірною дружиною, моєю дитиною? Будеш?
А воно:
— Коли, — каже, — ласка ваша.
— Коли ж посилати до тебе старостів?
От вона вже тоді й сказала. Я й пішов боржій із хати доганяти небожа, бо він поїхав собі тюпки, а я нарочито до хати пішов навпростець, щоб його послі переняти.
От прості наші люди кажуть, та правду щиру, що по надобі, то найдеш і в кадобі. Суженої конем не об’їдеш.
Догнав небожа, заїхав до його, забрав свою паровицю, та й поїхав додому, а послі вже вкупі з старостами поїхали до неї, з хлібом, з сіллю, на розглядини, буцім мені теє треба, а я — аби закон сповнити. Що ж ви думаєте? Само собі робило, а ще не тільки прогодувалось, одяглось, обулось, — і в закромі ще найшли сім мірок жита хорошого, сухого, гречки три мірки, проса дві мірки, іще ж було і непомолочене жито. І всього потрошку — і конопель, і полотенка, і сорочечки, повимережувані усе ріжною мережкою (сокотухи наші до всього подоглежувались).
Отаке то воно в мене! Удовою було, здається, три годи, а червоного очіпка не наділо. Таке соромляже і таке любе, звичайне. Мовчки собі побивалось, мовчки у Бога долі просило. Що то мусило лиха перетерпіти самотою! Є в неї й брат жонатий; жив поруч із нею. Так що ж? У брата —своя сім’я... Сказано: брат, та не батько, сестра, та не мати. Було в брата й волів не попросить зорать польце; чужі люде їй зорють і насіють, а воно вже людям одробляє. Так тепер же вже вона в мене, слава Богу, господиня нівроку! Одинадцятеро дітей моїх на тій половині живуть. Старша дочка порядкує і малим лад дає. У мене, спасибі Богу, два наймити і наймичка, свої женці: дві старші дочки да їх троє. Ольга їх тільки жати споряджає, а сама вже не хиляється. Є кому робити. Хай одпочине: вік один, другого не буде. Ми вже тільки порядок даємо з нею в хазяйстві. Спорядимо дві паровиці, накладемо всього доброго, та й рушай з Богом на ниву. Ми старі, тільки поїдемо поле зажати – молодіж заохотити. Станем удвох, по постаті прійдемо, нажнем удвох снопок, поблагословимо своїх робітників, та й додому з снопом-первачком. Так, год-у-год і живемо, хвалити Господа! А оце вже Ольга моя й дитину собі надумала. Так то послав мені Господь восени літо!

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Довженко О.

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В’юнище (тепер м. Сосниця Чернігівської області) в селянській родині. Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був відмінником, потім у Глухівському учительському інституті. Протягом 1914—1917 pp. Олександр викладав фізику, природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже багато читав, брав участь у виставах, малював, організував український етнографічний хор ув одному з близьких до Глухова сіл. У 1917 р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту, був головою громади інституту. У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-політичному житті країни. О. Довженко в 1921 р. працював завідувачем загального відділу при українському посольстві у Варшаві. Наступного року — у Німеччині на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР. Тут він вступив до приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва. У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор політичних карикатур, який підписувався псевдонімом «Сашко». О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. У 1930 р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю світову славу. Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон, демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед журналістами, кіномитцями й кінокритиками, виголосив кілька доповідей про нову кінематографію. У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка». У 1932 р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». Конфлікти Довженка на Київській студії, особливо після постановки фільму «Іван», загострювалися. Тому митець прийняв рішення виїхати до Москви і від 1933 р. працював на «Мосфільмі». У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того ж року на екранах з’явився «оптимістичний» «Аероград». У 1939 р. вийшов на екрани «Щорс» (поставлений на Київській кіностудії). Фільм швидко став популярним, глядачеві подобались подані з гумором колоритні народні, національні характери, особливо Боженка, Трояна, Чижа... Протягом 1941—1945 pp. О. Довженко створив низку новел: «Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та інші. Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженкові не було дозволено повертатися в Україну. За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р. одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію після «України в огні». Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу. У 1956 р. у березневому номері журналу «Дніпро» була опублікована «Зачарована Десна». У цей час була завершена й «Поема про море». У листопаді розпочалися зйомки однойменного кінофільму. А 25 листопада Олександр Довженко раптово помер. У 1957 р. з’явилася друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», від якої фактично почався «відлік» письменницької слави. На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка... За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва. Його кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929), кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко — першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було екранізовано після його смерті: «Повість полум’яних літ» (1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована Десна» (1956, 1957). Вражаючими документами доби є «Щоденники» О. Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна». У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання «довгою розлукою з землею батьків» і бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел». У кіноповісті «Зачарована Десна» вабили до себе народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про «довженківські», і щирий, всепроникальний ліризм, тоді такою мірою ще не властивий, мабуть, жодному радянському творові, надто, якщо говорити про діапазон його тембрів — від найтрепетнішого, найпоетичнішого піанісимо до громоподібного, набатного, спрямованого на глобальні болі й проблеми, — і філософське, синівське осмислення й виявлення рис свого роду й народу, його духовних джерел. Над повістю О. Довженко продовжував працювати до 1955 року. Якого великого значення надавав він цьому творові, підтверджує такий факт: в архіві письменника зберігається чотири варіанти рукопису українською мовою. Власноруч він здійснив і переклад твору російською мовою. За повістю «Зачарована Десна» 1964 року режисер Ю. Солнцева поставила однойменний фільм. Досить плідним періодом у творчості письменника була Друга світова війна. Тільки протягом 1942—1943 років ним було створено 18 статей, 10 оповідань, п’єса і кіноповість. Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті О. Довженко розпочинає роботу над кіноповістю «Україна в огні». У творі не було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної армії, жодного слова він не сказав і про Сталіна. Довженко не оминав гострих проблем, устами героїв запитував самого вождя, як же сталося, що не «б’ємо ворога на його території» і цілий народ український — віддано на заклання. Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки». У січні 1944р. скликали навіть спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП(б), на якому було затавровано Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії та інтересам українського й усього радянського народу». Письменника вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України. Тільки 1966 року кіноповість уперше надрукували, щоправда, з багатьма цензурними купюрами. Багато хто з дослідників Довженка звертає увагу на те, що його оповідання, кіноповісті мають внутрішню єдність, значно більшу, ніж звичайна спільність у творах, написаних тим самим письменником, — це й справді ніби одна книга про час і народ. Його називали поетом і водночас політиком кіно. Митця порівнювали з Гомером, Шекспіром, Рабле, Гофманом, Бальзаком, Бетховеном, Брехтом. А сам Довженко казав, що свої картини «писав з гарячою любов’ю, щиро. Вони складали найголовніший смисл мого життя». Система, використовуючи цю «гарячу любов», не тільки підносила митця, а й ламала його (За матеріалами сайту «Бібліотека української літератури»).
ХАТА
Напишу я слово про хату за тисячу верст і за тисячу літ від далеченних сивих давен аж до великого мого часу всесвітньо атомної бомби. На Україні й поза Вкраїною сущу. Білу, з теплою солом’яною стріхою, що поросла зеленим оксамитовим мохом, архітектурну праматір пристанища людського.
Незамкнену, вічно одкриту для всіх без стуку в двері, без «можна?» і без «войдіте!» високонравственну людську оселю. Бідну і ясну, як добре слово, і просту, ніби створили її не робочі людські руки, а сама природа, немовби виросла вона, мов сироїжка в зеленій траві.
Опишу її неповторну зовнішність, привітну й веселу, часом сумну, молоду й стареньку вдовицю, чепурну і уважну, журливу і ніколи не горду. У полі, на горі й під горою, на городі серед квітів весною і влітку, серед насіння восени. Насіння у ній і на ній од стріхи до самого долу. Здається, щезни вона, і спустіє земля, заросте бур’яном, споганіє, і світ стане чорний від голоду й злоби.
Опишу її внутрішній образ. Все, що в ній є й чого нема й не було ніколи, хоч і могло би бути. А не було й нема в ній безлічі речей. Нема в ній челяді, немає гайдуків, прислужництва нема. Немає кабінетів, віталень, спалень, де довго сплять, і не було в ній розпусти й лінощів паразитаризму. Немає на стінах фамільних портретів, і скарбів нема в сундуках, і ковані панцирі предків не красуються по її кутках, бо билися гаразд лицарі — дідки-небораки без панцирів з одверто голими грудьми. А потім погнили онучі, потрухли клейноди до нитки, не стало й сліду на землі.
Не змовлявся в ній ніхто й ніколи заволодівати світом чи поневолювати сусіда, не було в ній бучних бенкетів ні великих урочистих зустрічей, не грали органи ні оркестри в її тісних стінах і ніколи не засідали далекорозумні дипломати. Не було в ній, будем говорити, щастя, не було тривалих радощів. А було в ній плачу і смутку багато і вельми багато журби поміж насінням отим і квітами.
А знала вона багато розлук і прощань безутішних. І співала вона здебільшого, і так талановито й натхненно, як ніяка оселя в світі, журбу, і прощання, і спогади про далеке минуле, коли ріки були глибші, риба більша, трави густіші, коні прудші й шаблі гостріші.
Опишу я покинуту хату. Споконвіку кидали її, і хто кидав, мало вертався. Носило його скрізь усіма вітрами, чи сам, мов собака, бігав усе життя за чужим возом і лише згадував її, як щасливе дитинство, занедбану свою совість і мову занедбану свою. Покидав він у хаті свою мову, І вона оставалась там жити, і так чомусь сталось на світі, що поза нею вона в’яне, як квітка на дорозі.
Люди, що годують хлібом, молоком і медом других людей, живуть у хаті на землі, що подарована вже їм законом новим навіки у вічне, в обов’язково вічне користування, себто в обов’язок неухильний і неодмінний. Вони розмовляють мовою хати і поля. Коли ж нагода, доля чи случай сують їм під руку портфелика хоч завалящого і дешевенького, вони кидають хату і міняють мову, бо з нею ніяково завідувати чимсь (портфелик же велить завідувати пильно і общепонятно). І тільки в деякі, здебільшого лихі, часи, в часи утрати портфелика всемогутності, чи примусової відпустки, чи по загибелі корабля після чудесного уникнення смерті, вертаючись на час до хати, вони пригадують, хоч і погано, її мову, тоді немовби блуд сповзає з них, і видно тоді сором і навіть страх побитої собаки, що прокидається тоді в їх непевних душах. Опишу, як воювала колись хата з палацами західного Ренесансу, з кам’яними фортецями розумних ворогів, як легко її завжди було підпалити, як палає вона довгі століття і ніяк не згорить, мов неопалима купина. І люди — тихі удовиченки, роботящі руки, женці, косарі, молотники, пасічники, пастухи, шахтарі, майстри, воїни — палають на своїх вогнищах жертовних, посилаючи всьому світу, нащадкам своїм, самі не знаючи куди, палкі свої заповіти під грізні гуки щирих і фальшивих проклять чи могильну тишу біля своїх автодафе.
Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною правобережною і лівобережною стріхою, і не пишаюся коморою твоєю, що її одняли від тебе і розвіяли вітром опустошені духовно некрасиві люди. Я навіть забув уже, що біля тебе був хлів і клуня з чорногузом, який приносив до тебе щовесни наївне дитяче щастя з далекого теплого краю.
Хай не дорікають мені вороги холоднодухі і лживі, що я превозношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всіма оселями світу. Я прощаюсь з тобою. Я кажу тобі — згинь з моєї землі. Хай тебе не буде. Обернись в хороми, покрийся залізом, красуйся великими вікнами, вирости, піднімись над травами, над житами і над садами.
Вирости вгору і вшир. Хай не прощаються на бувших перелазах, не тужать в кожних сінях і попід стріхами вдови й сироти. Хай бігають по твоїх просторих покоях веселі діти, хай одпочивають досхочу в твоїх спальнях і любляться в щасливих лінощах твої люди. Хай се вже будеш не ти. Хай прийдуть до тебе добробут і гідність і сядуть на покуті, щоб зникли сум і скорботи з твоїх темних кутків, і пічурок, і холодних твоїх сіней. Я не захоплююсь тобою, не підношу тебе до неба перед світом.
Ні, я кажу тобі, сивий: ой хатонько моя, голубонько, спасибі тобі — прощай.
Мені жаль розлучатись з тобою. В тобі так гарно пахло давниною, рутою-м’ятою, любистком, і добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням. А в сінях пахло макухою, гнилими грушами і хомутом.
В твої маленькі вікна так приязно заглядало сонце, і соняшник, і всякі інші квіти, і зілля всілякі пахучі. А на покуті понад столом і темний сивий Бог у срібних шатах, і Шевченко, і козак Мамай, і Георгій Побідоносець на білих і рижих конях, і ще якісь люди і боги дивляться через стіл на піч, і на кочерги, і на всякого доброго чоловіка, що входить у двері, вже не скидаючи у сінях шапки, дивляться мрійно і мирно, ніби припинивши навіки тяжке змагання, і проживають в мирному товаристві й згоді, розмовляючи, коли нема людей у хаті, з домовиком, що живе за комином в трубі, і з тихим, зовсім уже кволим українським чортом, і сняться всі вкупі разом бабусі, поки не перехреститься вона з переляку у сні, бурмочучи крізь сон — омя оца-сина.
Нема в мене хати. У втомленій уяві лиш гола піч серед руїн під небом, а біля печі плаче Удова.

АРКАДІЙ КАЗКА

Казка А.

Аркадій Васильович Казка — український поет, перекладач, педагог. Аркадій Васильович Казка народився 11 вересня 1890 року в містечку Седнів на Чернігівщині в багатодітній (три сини і чотири доньки) родині сільського шевця. Його батько — Василь Кіндратович — походив із козацького роду, мати — Єфросинія Андріївна — із селянської родини.
Закінчив Чернігівське реальне училище. Під час навчання заприязнився з поетом Павлом Тичиною, із яким мешкав у монастирському гуртожитку, разом співав у церковному хорі, відвідував славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського.
У серпні 1914 року в Спаському соборі в Чернігові майбутній український письменник Аркадій Казка за дорученням майбутнього знаного поета та політика Василя Елланського склав присягу на вірність Братства самостійників.
Навчався в Київському комерційному інституті, не закінчив через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини, Дніпропетровщини, в Одесі. Викладав співи та українську мову.
Ще до 1917 року перекладав із західноєвропейських, російської літератури. В УСРР власні вірші і поеми друкував у журналах «Літературно-науковий вісник», «Нова громада», «Плуг».
На початку 20-х років підготував рукописну збірку поезій «Сумливе», яку подарував Григорієві Верьовці. Павло Тичина вказував на те, що Казка готував до видання збірки «Розірване намисто» та «Васильки».
Уночі 10 вересня 1929 року Казку заарештовано у справі СВУ, відправлено в одеську в’язницю. Поводився на допитах гідно, нікого не обмовив (крім того, послідовно використовував українську мову). Доведений слідчим НКВД Григоренком до самогубства (23 листопада повісився, за іншими даними — убитий у камері слідчого відділу НКВД СРСР). Матеріали слідства в архівах знищені.
Поет був реабілітований 27 листопада 1997 року, коли Чернігівська обласна прокуратура скасувала постанову одеських чекістів. Питання щодо відкриття справи про доведення до самогубства (а, можливо, й про вбивство) взагалі не виникало.
Видати збірку свого друга мріяв Павло Тичина на початку 1960-х років. Хоча й тоді ім’я Казки, як і всіх убитих у справі СВУ, були під забороною. Проте 1965 року в збірнику «День поезії» В. Мисик (а не Тичина) опублікував низку творів свого вчителя.
1989 року у видавництві «Радянський письменник» вийшла книжка Аркадія Казки «Васильки» (упорядкування і вступна стаття С. Тельнюка). Там подано оригінальні вірші, поеми, листи до Павла Тичини та Лідії Папарук, переклади з І. Буніна, В. Маяковського, В. Мюллера, Г. Стефані.
Павло Тичина, який називав Аркадія Казку «дивовижно совісним і щирим поетом», засвідчив, що дружба з цією людиною дала йому безмірно багато. П. Тичина болісно відреагував на смерть А. Казки, відтак написав поему «Похорон друга», яку оприлюднив аж 1943 р., яка була сприйнята за сучасно написаний твір.

Буря
Сонет-акростих
Хуртовина скажена в’ється в полі.
Аж свище вітер. Вже нема доріг.
Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,
Жадання повний вдома буть,— ніколи!
Інакше, як до хаоса сваволі,
Вести не може божевільний сніг.
Елегій чарівних та знання любих втіх
Уже не знати нам у сніговім околі.
Кривавий розіп’явсь над світом смок,
Розпуста з голодом ведуть танок...
А нам?.. Чи жде нас де краси країна?
І глас роздавсь, мов великодній дзвін:
«Надії промінь я — не труп, не тінь,
А край краси і правди — Україна!»

Море
Сонет
Пірнув мій зір углиб, у синю просторінь,
Пірнув — і там замість землі звичайних меж
Він раптом уловив її круглясту тінь
І вибух захвату поніс від узбереж.

Щез порт, маяк, і мол, і рух тих комашин,
Між скель рудих себе я вже не чув — себе ж!
Всесвіт і я — та це ж хтось юний був один,
Що весело сміявсь між сизих безбереж.

Блищав у далечах десь парус, мов кинджал.
А той трьохтрубний ген ставав на край дуги...
Й спахнула у мені не радість вже, а шал:
Що друг морів забув земнії береги.

Що гордо трубами небес лани орав,
Що киль у безміри, мов плуга, він вривав.

Сонет
Так думав я: хіба не є то все одно:
Де жить — на хуторі а чи в столиці, в місті, —
Над нас скрізь зорі сяють в прірвах прозорчисті
Й хмаринок плине скрізь вовнистеє руно.

А під ногами ґрунт: одвічнеє горно —
Де чорториї мук і втіх моря огнисті
Клекочуть споконвік у млі багрово-млистій
Й де гарт здобуть лиш міцним волею дано.

Та гарт той я здобув — і вже мені байдуже:
Чи легіт весняний, чи вітер хуги струже,
Стріть радості сльозу чи мук німий алмаз, —

Аби була людина ціла, гармонійна,
Тверда, мов мур, чутка, мов арфа мрійна,
А решта — марність все... Так думав я не раз...

Сучок
Сонет
В цій дошці був сучок. Улітку бурштиновий
На сонці він ярів, мов мед у стільнику.
Та випав він... І ось вже склався вигляд новий:
У дірочку зирнуть з півпітьми хлопчаку

Цікаво...— килим піль прослався смарагдовий
До смужки гаю в мрійну далеч. Павучку
Теж гарно тут зіткать сильце, й оксамитовий
Метелик близько тут сіда після танку.

А зараз?! — прихиліть сюди своє-но око:
Чи ви впізнаєте, що був от тут сучок?
Хто — в товщі дошки!!! — бір ялин підняв високо

(Ялинок срібних), з павутиння ниточок
Створив разочки перлів, а той світ глибоко
Засипав кришталями на незнаний строк?!

Кiлькiсть переглядiв: 4693

Коментарi

Ім'я: Коментар: Введіть код з малюнка [ ? ]

Новини

Проєкт із підтримки креативного підприємництва - «Економічний RestART»

Нова книга

Статистичний щорічник Чернігівщини

Усі Новини

Календар

Квітень 2024
П	В	С	Ч	П	С	Н
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30

Підписатися на RSS

Догори

Дата останньої зміни 22 Квітня 2024

Дизайн та розробка Dialog WebDesign GmbH
За підтримки EDUkIT & Study Planner | Цей сайт — безкоштовний!

Квітень 2024
П	В	С	Ч	П	С	Н
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30

Квітень 2024
П	В	С	Ч	П	С	Н
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30

Ви знаходитесь тут:

Коментарi

Новини

Календар

Квітень 2024
П	В	С	Ч	П	С	Н
1	2	3	4	5	6	7
8	9	10	11	12	13	14
15	16	17	18	19	20	21
22	23	24	25	26	27	28
29	30